Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Раптом щось поворушилося в темряві. Телефон ледь не випав із рук, Святослав панічно направив екран туди, де, здавалося, мигнула чиясь постать. На межі світла й темряви застигло опудало рисі з поверненою до нього головою.

– Слава Господу, – видихнув він, пріскіпливо оглядаючи тварину.

Дика кішка тільки відлякувала виразом свого обличчя та довгими іклами. Але наступним необачним кроком Святослав зачепив пляшку з розріджувачем. Та з гуркотом злетіла з тумбочки й гучно вдарилася об підлогу. На диво, вона не розбилася, але звук пронісся по всьому третьому поверсі, а, можливо, і по всьому музеї, наче постріл.

Кров відлинула від Святославового серця, тіло сціпило. Тепер здалося, немов усі опудала навколо заворушилися. Промінь світла панічно забігав з боку в бік, вихоплюючи з темряви їх застиглі писки. Власник телефону ось-ось мав емоційно вибухнути.

Та несподівано він прикусив собі язика. Біль раптово зупинив подрібнення його свідомості на молекули. Уява, до всього, вже малювала й схибнутого Тімура з лезом між пальців посеред того хаосу мертвих тварин. Та що там, Тімур і сам міг бути одним із тих опудал, перетворившись, мов вурдалака.

– Ти чув цей гуркіт? – пролунав хрипкий, прокурений голос із-за щільної плівки.
– Чув! – нервово відгукнувся інший.

Оволодіваючи своїм станом, Святослав швидко заблокував «Meizu» і сховав його в кишеню куртки. Після цього він зігнувся й напомацки почав прокрадатися до дверей, молячись, щоб більше нічого не зачепити.
– Думаєш, це знову розсипався скелет? – перепитав хрипкий голос.
– Четвертий за рік? Сумніваюся. Та вмикай уже світло! Темрява дістала.

З’явилося світло. Святослав поспіхом спробував вставити ключ у замок. Вийшло — це саме ті двері. Моргаючи, звикаючи до освітлення, він обережно глянув у бік плівки. Нікого.
– От тепер значно краще, – озвався чистий, спокійний голос. – Давай глянемо, що тут накоїлося.
– Думаєш, це кіт пробрався?

Ключ провернувся. Двері відчинилися, і Святослав блискавкою зник за ними. В ту ж мить охоронець відсунув плівку.
– Якщо це кіт, то доведеться зробити з нього експонат. В іншому разі нас звільнять, коли взнають, що ми його проморгали.

***

За дверима на мить запанувала тиша і затишок, але ненадовго. Усередині було темно, і Святослав поки що не міг збагнути, що це за кімната і яке її призначення. Ті двоє ще трохи походжали по той бік дверей, обговорюючи переважно неохайність деяких працівників, а потім пішли геть. Проте не забули перевірити дверну ручку.

– Замкнено, – коротко констатував один із них.

За якийсь час Святослав перестав помічати світло, що пробивалося крізь щілини у дверях, за якими він стояв, затамувавши подих. Музей зачинявся. Годинник показував без семи дев’яту. Почало наростати хвилювання, дивно переплетене з приємним збудженням, що йому зовсім не подобалося. Нещодавно він уже відчував щось подібне, і тоді все закінчилося недобре.

Тепер лишалося тільки очікувати, коли у двері постукають. Та, швидше за все, у того, хто призначив йому тут зустріч, є дублікат точнісінько такого самого ключа, як і в його кишені. Хвилювання наростало.

В якусь мить Святослав зрозумів, що більше не може перебувати в цій задушливій темряві. Його пальці намацали вмикач. Зрештою, усе одно — помітить це світло хтось чи ні. А втім, якщо в музеї й залишалися люди, то не більше однієї особи, не враховуючи, звісно, охорону. Лише той, хто призначив зустріч. Святослав натиснув на вмикач уже вдруге за сьогодні в цій будівлі. Лампочка увімкнулася, освітлюючи невеличку кімнату формату, як фото три на чотири, тільки метри.

Навпроти Святослава розташовувався стіл під заштореним вікном. На ньому стояли два пусті келихи, наповнений водою скляний кухоль, а ще блискуча таця. На останній лежали чотири апетитні грона винограду, темного та світлого, також грейпфрут, розламана плитка шоколаду та невеличка купка лісового горіха. У Святослава відкрився рот, адже на підносі лежало все, що він обожнював, тому в кухлі мала б бути не вода, а улюблений березовий сік.

– Що за чортівня? – промовив він.

Ще в кімнаті кріпилися до стін полиці, заставлені різним мотлохом та фігурками тварин з навмисне розрізаними черевами, аби було видно нутрощі. В інших – будова скелета. Стирчали тут і метелики, насаджені на сталеві стрижні товщиною з циганську голку. Якісь ще комахи разом з черв'яками в коробках під склом, одним словом, все як у шкільних кабінетах з біології.

Але ж усе те, що лежало на столі, ну ніяк не гармоніювало з тією комахо-тваринною ідилією, яка тут царювала. Невже насправді продукти на блискучій таці призначені саме для нього, і це не якийсь там збіг? Та хто ж настільки міг знати його вподобання щодо їжі, щоб викласти на стіл тільки те, що йому найбільше подобається?

Поволі підходячи до столу, Святослав роздумував над цим питанням. У голові виникли три постаті. Звичайно, батьків він не брав до уваги: Соня, двоюрідний брат Віктор та Степан. Останній, хоча й працював із ним уже понад рік у перукарні «Джентльмен», навряд чи міг так прискіпливо поставитися до його смакових вподобань. Та й взагалі, навіщо це Степану? Так само і Соня — скажіть, із якого це переляку їй призначати йому тут зустріч і маскувати свій голос? Віктор у Вінниці з родиною, і немає йому більше чим займатися, як робити бенкети в музеях. Це зробив хтось інший. Але хто?

Їжа на таці була справжньою, не пластиковою і не восковою, як більшість фігурок у кімнаті. Він ледве не піддався бажанню покласти до рота виноградину чи шматок шоколаду. Ще більше хотілося перевірити вміст кухля — сік чи вода?

Але Святослав стримався. Його осяйнуло: чи бува не отруєні ті смаколики? Бажання змінилося цікавістю. Якщо це пастка, то вона надто очевидна. Знову чиясь спроба помсти? Подібно до брата Катерини, який в горах ледве не проломив йому череп сокирою, звинувативши в тому чого він неробив.