Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Принаймні, якщо присісти на стілець, точно нічого шкідливого для здоров’я не станеться. Тому Святослав сів. Ще раз уважно оглянув стіл: чи нема на ньому ще чогось, можливо, записки чи диктофона. Він заглянув під стіл, повідкривав шухляди. В одній із них знайшов папери з якимось графіком та велику кількість фотографій різних експонатів. Це, без сумніву, належало Національному музею НАН України.

Не знайшовши нічого вартого уваги, Святослав підійшов до вікна, щоб виглянути назовні.

За товстими шторами розгорталася ніч, у великому місті вона була залита світлом ліхтарів і вогнями вікон. Святослав на мить застиг, розуміючи, наскільки легковажно діє. Якщо це пастка, то він просто ідеальний для ролі жертви. Захист власного життя? Він навіть не подумав про це, вирушаючи сюди. Його єдина думка була: «Нарешті я дізнаюся, чому все це зі мною відбувається».

Замість зустрічі з Мерцем, яка могла б позбавити його відчуття провини та пролити світло на ту частину свідомості, що перебувала в темряві незнання, він тепер очікував банального месника. Той прийде, перевірить, чи встиг Святослав отруїтися, а якщо ні — вб’є сам.

Мабуть, той псих, який телефонував по обіді, продав усе, що міг, аби придбати пістолет із повним магазином куль. Тімур у такій ситуації, що йому навряд чи хтось міг би продати зброю. Хоча психами подібних людей важко назвати. Наприклад, брата Катерини, до стану, після якого погоджуються навіть на вбивство, довели відчай та горе.

Та хіба ж він, Святослав, простий перукар, винен у тому трагічному випадку з «Потягом на той світ»? Але, якщо подумати, деякою мірою – так.

Виглянувши у вікно, Святослав побачив звичайну картину: люди на тротуарах, машини на дорозі. Нічого підозрілого, жодного червоного чи зеленого седана «Daewoo Laganza». Переконався й засмутився. Тепер потрібно було з того, чим наповнювалася кімната, вибрати щось для самозахисту. Хоча можна просто відчинити двері та піти. Можна, але доки надія на Мерця або Ворона залишалася, Святослав цього нізащо не зробить.

Пошук чогось придатного для самозахисту тривав хвилин п'ятнадцять. Нічого путнього Святослав не знайшов — хіба що зібрати фігурки тварин до купи та банально кидатися ними, сподіваючись поцілити у лоба або в око тому, хто ввійде крізь ті двері. Це на цокольному поверсі можна було б знайти хоча б доісторичну сокиру чи ніж, але тут такого добра не водилося.

Тоді Святослав додумався відчинити вікно настіж і так залишити. Шлях для відступу — так він це назвав. Третій поверх, власне, не дуже високо. Внизу, просто під вікном, якісь кущі. Коли доведеться стрибати, вони забезпечать більш-менш м’яке приземлення. Ну, Святослав сподівався, що забезпечать.

Знову підступила тривога. Подивившись на годинник, він зрозумів, що сидить у цій замкненій кімнаті вже майже пів години. Захотілося щось пожувати. Лісові горіхи на блискучій таці так і притягували до себе погляд. Саме їх смак Святослав хотів би зараз відчути в роті — та ні, його так просто не візьмеш.

Через відкрите вікно влітали звуки нічного міста. Чулися гули автомобілів, що проїжджали повз, і час від часу — звуки клаксонів. Лунали також людські вигуки, зойки, і, звісно, поліційні сирени. Святослав вирішив зашторити вікно, щоб воно не впадало в очі.

Час ішов, але нічого не відбувалося. Одноманітні звуки з вулиці діяли, як заспокійливе. Нарешті Святослав присів на стілець і, попри неспокій та виникле відчуття голоду, незчувся, як задрімав.

***

Коли Святослав розплющив очі й інстинктивно схопився, аби не впасти зі стільця, за вікном уже панувала глибока ніч. Годинник показував третю годину нової доби. Навколо панувала тиша, яку порушували лише звуки цвіркунів, що линули крізь відчинене вікно. Останнім часом у столиці України їх стало напрочуд багато.

– Невже заснув? – пробурмотів Святослав, збентежено витираючи слину, яка повільно стікала з куточка рота по бороді, й заходився оглядатися довкола.

Відразу стало зрозуміло: щось було не так. Для здорової людини нічого б не змінилося, але для Святослава змінилося все. Виноградні ягоди набули ніжно-рожевого відтінку, грейпфрут засліплював отруйно-червоним сяйвом, фігурки тварин із розрізами на животах наче ожили у яскравих барвах, метелики мерехтіли всіма кольорами веселки. Навіть стіни кабінету, які раніше були пісочного кольору, тепер виглядали приємно-зеленими.

Такі хвилини Святослав полюбляв, бо саме тоді бачив світ таким, яким він був задуманий Творцем. І якби ж то це було просто неймовірне зцілення — прощавай, дальтонізм; привіт, яскрава реальність! Та ні, усе було набагато складнішим.

Кольори були настільки яскравими, що Святославу спершу важко було зрозуміти, чи це сон, чи дійсність. Але часу на роздуми не було. Його дар і водночас прокляття знову активізувалися. Він підвівся зі стільця й визирнув за штору.

Місто за вікном теж стало яскравішим, немов скинуло сірий покрив, розкривши справжню палітру барв. Ставши таким, яким має бути, та в кімнаті все аж сяяло. Святослав відчував, що перебуває в самому епіцентрі спалаху – так він називав це явище. Хоча, можливо, точніше було б прозрінням.

Його завжди цікавило, як Мрець знаходив такі місця. Чи відчуває їх так само, як він? Чи використовує якийсь особливий прилад? А може, той Ворон узагалі не був людиною? За межами свого червоного седана Святослав його ще ніколи не бачив.

Аби знайти седан, Святослав висунувся з вікна до пояса. Сумнівів не залишалося: якщо «Daewoo Laganza» з’явиться, вона обов’язково покриється своїм рідним червоним кольором. З цього боку музею її не було, але вона могла стояти біля чорного входу. Його ж власний темно-синій «Opel» стояв через дорогу. Саме синій – бо Святослав завжди обирав речі цього кольору, такого ж справжнього, як у п’ятигривневої банкноти. Добре, що він припаркував машину так близько – коли настане час тікати, не доведеться гаяти ні хвилини.