Читати книгу - "Всесвіт Початок, Вадим Мороз"

Костянтин звернувся до Тррее:
— Друже, ти обіцяв, що в мене буде можливість прогулятися поверхнею Марса?
— Так, звісно, чому б і ні. Але, можливо, спочатку поїмо? Це тобі не завадить. Що скажеш?
— Ти правий. То де у вас тут їдальня?
— У нас немає їдальні. Все необхідне знаходиться в твоїй кімнаті.

— Тррее, дозволь запитання.
— Звісно.
— Чи можеш більше розповісти про вашу цивілізацію? І чому ти назвав Наавві "Ніуніуку"? Я лише зрозумів, що це щось дуже поважне для вашого виду.
— Так, Ніуніуку — це дуже великий статус, якщо можна так сказати для тебе зрозумілим терміном. Ніуніуку для нашої цивілізації — як поводир. Він не керує нами, але його дії, розум і інтелект є найвищими за останні кількасот мільйонів років. Ми навчилися з народження визначати рівень інтелекту та його потенціал. І народитися з таким інтелектом, як у Наавві, — це велика рідкість.
Наавві вже в сім років став нашим поводирем і понад тисячу сто сімдесят років веде нас. Він врятував понад мільярд життів у багатьох галактиках і має безліч нагород, які ти бачив на його костюмі. Але те, що ти взагалі побачив відзнаки, дуже дивно. Бачиш, щоб бачити або отримати нагороду, потрібно дуже вправно діяти в житті. У нашій цивілізації відзнаки будуються на основі ДНК, і чим чистіша твоя душа, тим потужнішим буде вплив відзнаки.

— Рятувати життя, яке не належить твоєму виду, — це велика мужність, тим більше, коли це становить загрозу для твого власного життя. Те, що ти зробив для мене, дуже важливо, і я завжди буду в боргу перед тобою, Костянтине.
— Тррее, залиш це. Ти мені нічого не винен. Так, мені було страшно, але також дуже цікаво. Те, що я тут, на вашому кораблі, вже є подією всього мого життя. Багато людей на нашій планеті не вірять у позаземне життя. А якщо й вірять, то майже не говорять про це. Але ви — тому доказ.
— Костянтине, якби ти лише міг уявити, скільки цивілізацій існує в даний момент, то був би дуже здивований. Що ж, ми прийшли. У кімнаті ти маєш усе необхідне: їжу, капсулу для відпочинку, медичне спостереження й багато іншого. У цьому тобі допоможе ШІ.

— Заратхх, ШІ?
— Так, Тррее до ваших послуг.
— Заратхх, допоможи Костянтину розібратися з нашими технологіями та відповідай на його запити.
— Добре, Тррее.

Тррее провів рукою по двері, і вони відчинилися:
— Проходь. У цій капсулі ти зможеш відпочити, — він вказав на комірки у стелі, — тут ти можеш поїсти. ШІ допоможе тобі з усім необхідним. Твоє ДНК вже інтегровано в наш ШІ, тож ти можеш керувати всіма приладами. А я зараз іду займатися власними справами. Як відпочинеш, ШІ мене повідомить, і я знайду тебе.
— Дякую, Тррее.

Щойно Тррее вийшов із кімнати, Костянтин вирішив дійсно відпочити, адже був дуже втомлений. Він підійшов до капсули й провів рукою по її поверхні. Капсула відчинилася, і всередині була якась маса. Коли він натиснув на неї рукою, вона обволокла його руку. Відчуття було схожим на щось живе — маса була ніжна та тепла на дотик, прозора, і в ній рухалися якісь частинки організму. Костянтин скинув верхній одяг і ліг у капсулу. Через кілька секунд капсула почала закриватися. Відчуття було неймовірно приємним — наче він був у невагомості, огорнутий чимось теплим і м'яким. Він відчув слабкість і почав поринати в сон.

Коли капсула повністю зачинилася, вона почала заповнюватися рідиною. Костянтин злякався, адже повітря ставало все менше. Він намагався рухатися, але не зміг навіть пальцями поворухнути. Рідина повністю заповнила капсулу. Очима він бачив неймовірне видовище — ці мікрочастинки, які рухалися в рідині, були дивовижними. Проте він більше не міг втримувати повітря в легенях та ковтнув рідину, яка заповнила йому легені, спочатку був дискомфорт та мікро конвульсії, ніби тисяча голок вколола його, але через мить стало затишно й спокійно, капсула повністю відпустила Костянтина, він провів рукою декілька разів по частинкам які дуже швидко рухалися у капсулі і це розслабило Костянтина та він почав провалюватися у сон.

Сон Костянтина був про те, як він за кермом автомобіля, а поруч сидить дівчина.

Навколо був лютий холод, але в машині було тепло й затишно. Костянтин однією рукою тримався за кермо, а іншою — за живіт дівчини. Він впевнено керував авто і нікуди не поспішав. Та на одному з поворотів машина зривається з дороги, і Костянтин втрачає контроль. Автомобіль починає зносити на узбіччя, потім на зустрічну смугу. Костянтин намагається зупинити машину, але марно. Вона б'ється об бордюр, злітає в кювет і врізається в величезну ялинку.

Костянтин кричить уві сні й вигукує ім’я дівчини:
— Мілана… Мілана…

Він прокидається…