Читати книгу - "У тиші зникають, Taras Havrysh"

Карпатський ліс

Нічне небо висіло над лісом важким, оксамитовим покривалом, поцяткованим тьмяними зірками. Лише світло ліхтариків пробивало пітьму, висмикуючи з мороку фрагменти дерева, вологого моху та звивистої стежки, що вела на вершину пагорба.

— Тату, ще довго? — прозвучав тонкий, схвильований голос дівчинки.

— Ще трішки, доню, — відповів батько, стискаючи теплу долоньку дитини. — Ми будемо там першими. Розкладемо намети, розпалимо багаття й дочекаємося світанку. Це буде найкращий вид на сонце, обіцяю.

Мати захекано зітхнула, відкидаючи пасмо волосся з лоба.

— Любий, можливо, варто було дочекатися ранку? Йти сюди вночі не найкраща ідея…

— О, кохана, — засміявся чоловік. — Де твій дух авантюризму?

Раптом у заростях збоку щось зашурхотіло. Звук був коротким, різким, немов хтось тільки-но ступив між гілками й завмер.

— Тату… мені страшно, — прошепотіла дівчинка, стискаючи його руку сильніше.

— Не переживай, сонце, — м’яко сказав він, обережно передаючи ліхтар дружині. — Це, мабуть, лисиця або козуля. Я перевірю, щоб ти не боялася.

— Любий, — голос матері затремтів. — Може, не треба?

Але він уже рушив.

Гілки хльоскали його по рукавах куртки, під ногами хрустів торішній листяний килим. Він пройшов кілька кроків, прислухаючись. Навколо панувала гнітюча тиша. Навіть цвіркуни замовкли.

Ще кілька кроків углиб.

Раптом щось рухнуло згори. Важке, величезне.

Хряскіт.

Його крик урвався, наче перерізаний ножем.

— Любий?! — вигукнула дружина, напружено вдивляючись у темряву.

Мертва тиша.

— Будь ласка, не жартуй так…

Очі дитини налилися сльозами.

— Тату?..

А потім усе вибухнуло — з глибини лісу почувся звук важкого падіння, щось важке глухо вдарилося об землю. У хащах почувся тупіт — швидкий, нечіткий.

Ліхтарик в руках жінки затремтів, тонкий промінь пробігся по гілках, висмикуючи з темряви лише чорні порожнечі між ними.

А потім щось почало наближатися.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍