Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

На її плечі був символ. Не просто мітка — знак. Попередження чи прокляття — вона ще не знала.

Серце стукотіло в грудях, наче барабан, прискорюючи ритм до межі. Ледве стримуючи паніку, Ліліан сіла на ліжко, ковтаючи страх. Пальці тремтячи торкнулися плеча, де символ слабко світився — тонке мерехтіння, як холодне полум’я, що дряпає шкіру.

Важко ковтнувши, Ліліан підвелася і крок за кроком підійшла до дзеркала.

Відображення зустріло її чужим поглядом: шкіра бліда, мов лляне полотно, темні кола під очима, губи скуйовджені, а в куточках рота тінь тривоги. Знак пульсував на її плечі, наче живий, і коли пальці торкнулися його, крізь тіло пробігло дивне відчуття — наче вона торкається не свого тіла, а чужого, невідомого.

— Що це означає? — шепотіла Ліліан, голос ледь чутний, розбитий страхом.

Темрява ворухнулася.

Раптовий шурхіт змусив її здригнутися. Двері кімнати, які вона пам’ятала зачиненими, були прочинені.

Щось ковзнуло коридором — не людське. Не матеріальне.

— Хто тут? — її голос зірвався на тихий шепіт.

Відповіді не було.

Але ноги Ліліан уже зробили крок уперед.

Коридор витягнувся перед нею, здавалося, без кінця. Темрява згущувалася, мов розлите чорнило, і поглинаючи решту світла. Повітря пахло вологою цвіллю і далеким гаром. Довгі тіні витягнулися з куточків коридору, ніби живі.

Вона вдивлялася в напівморок, відчуваючи: там щось є. Щось чекає.

Раптом на кам’яній стіні проступили слова. Виникли нізвідки, наче вигоріли на поверхні невидимим полум’ям.

«Головний носій тіні».

Повітря стало густішим, наче навколо Ліліан розлилася чорна смола. Її серце розривалося між страхом і незрозумілою привабливістю цієї темної обіцянки.

Раптом серце боляче вдарилося об ребра.

Ці слова… вони були про неї.

Але що вони означали?

— Ліліан…

Вона різко обернулася — і застигла.

У кінці коридору, напівприхований сутінками, стояв Рафаель.

Його постать розчинялася в темряві, а очі світилися жовтавим світлом, холодним, майже потойбічним. Він простягнув руку до неї, але не рушив з місця.

— Ти мусиш зрозуміти, — його голос був тихий, але в ньому чулася сила. — Часу мало.

Ліліан похитнула головою.

— Що ти зробив зі мною?

— Це не я, — він говорив спокійно, але в його погляді ховався смуток. — Це твоя доля.

Її плечі здригнулися. Символ на шкірі знову спалахнув, відповідаючи на присутність Рафаеля, і вона відчула, як щось пробуджується всередині неї.

— Я не розумію…

— Скоро зрозумієш. Але ти маєш знати правду.

Ліліан відчувала, як у ній наростає паніка.

— Яку правду?

Рафаель зробив крок уперед, і повітря навколо стало холоднішим. Його обличчя, різке, мов вирізьблене з каменю, набуло виразності, але від цього він не здавався менш загадковим.

— Я хочу тобі допомогти, — його голос став тихішим.

Але перш ніж вона встигла щось сказати, тінь ожила.

З мороку виступили високі постаті. Їхні очі світилися крижаним відблиском.

Рафаель простягнув руку, і між його пальцями спалахнув блідий вогонь.

— Ліліан, не озирайся!

Але було запізно.

Темрява ринулася на неї, і світ навколо вибухнув чорною безоднею.