Читати книгу - "Тінь серед світла, Деріка Лонг"

Розділ 1.1

Наступні кілька днів Оксана не могла позбутися спогадів про Мирослава. Його загадковість, його слова, те, як він дивився на неї — все це залишалося в її голові. Вона не була схильна до таких почуттів, але цей чоловік викликав в ній цікавість, яку важко було пояснити.

Вона продовжувала свої звичайні справи — робота, зустрічі з друзями, прогулянки, але навіть серед звичного життя вона знову і знову ловила себе на думці про нього. Чи справді їхнє знайомство було випадковістю? Чи було в ньому щось більше?

Через кілька днів, коли вона йшла додому після роботи, її телефон задзвонив. Оксана подивилася на екран і побачила незнайомий номер. Вона зазвичай не брала дзвінків від чужих людей, але цього разу її рука сама натискала на кнопку відповіді.

— Алло? — сказала вона, трохи здивована.

— Добрий вечір, Оксано. Це Мирослав. Ми зустрічалися кілька днів тому в парку, пам'ятаєте? — почувся його голос, і Оксана відчула, як її серце раптово почало битися швидше.

— Так, пам'ятаю, — відповіла вона, намагаючись зберегти спокій.

— Я сподіваюся, я не турбую вас? — запитав він, і в його голосі був тон, який змусив Оксану відчути, що це не просто випадковий дзвінок.

— Ні, все добре. Що сталося? — запитала вона, намагаючись не показувати своєї зацікавленості.

— Я хотів би запросити вас на вечерю, — сказав він прямо. — Не знаю, чи є у вас час, але мені було б приємно побачити вас знову.

Оксана відчула легке хвилювання. Вона не очікувала такого запрошення, і хоча в її серці спалахнула радість, вона намагалася зберігати спокій.

— Ви впевнені, що хочете запросити мене? — запитала вона, намагаючись не звучати надто зацікавленою. — Ми не знайомі так добре.

— І саме тому я хочу познайомитися з вами краще, — відповів Мирослав. Його голос був спокійний, але в ньому була та сама впевненість, що й у той день в парку. — Нічого страшного, якщо ви захочете відмовитися, але я подумав, що це могло б бути цікаво для нас обох.

Оксана на кілька секунд замовкла. Вона не була схильна до швидких рішень, але це запрошення змусило її серце забитися швидше. Вона завжди прагнула відкривати для себе нове, і, здається, ця зустріч могла стати саме тим новим кроком у її житті, якого вона неочікувано потребувала.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Я прийду.

— Прекрасно. Я чекаю на вас завтра о восьмій вечора в ресторані на вулиці Шевченка, біля озера. Чи влаштовує це вас?

— Так, це підходить. — Оксана відчула, як її хвилювання починає переплітатися з невеликою тривогою. Вона ще не знала, що саме її чекає на цій вечері, але була впевнена, що це буде не просто звичайне знайомство.

— Тоді до завтра, — сказав він, і в його голосі знову звучала та сама впевненість.

Оксана поклала телефон, глибоко вдихнула і задумалася. Вона знала, що ця зустріч змінить багато чого. Мирослав не був звичайним чоловіком, і ця вечеря обіцяла бути чимось більше, ніж просто знайомством.

На наступний день Оксана зібралася на вечерю. Вона обрала елегантну чорну сукню, яка підкреслювала її струнку фігуру, і зробила макіяж, що додавав їй шарму без зайвого пафосу. Вона не знала, що саме Мирослав хоче від цієї зустрічі, але була впевнена в одному — її життя вже не буде таким, як раніше.

Коли вона підійшла до ресторану, її очі зустріли Мирослава, який стояв біля входу і знову посміхався їй. Його погляд був таким самим, як і на парку — спокійним і уважним, але в ньому також був вираз, який казав, що він чекає на цю зустріч. Він подивився на неї з легким подивом, ніби не міг повірити, що вона погодилася прийти.

— Добрий вечір, Оксано, — сказав він, і його голос знову мав ту саму заспокійливу впевненість. — Я радий, що ви прийшли.

— Я також, — відповіла вона, відчуваючи, як між ними знову виникає той самий зв'язок, що був і в парку. Але тепер все стало серйознішим. Це вже не просто випадкова зустріч.

Мирослав повів її всередину, і вечір почав розгортатися.
 

Мирослав привів Оксану до столика в кутку ресторану. Атмосфера була затишною, з м’яким світлом свічок і шепотом тихої музики, що грала на фоні. Всі ці деталі створювали відчуття інтимності, і Оксана не могла позбутися враження, що вона потрапила у зовсім інший світ, де всі правила, здається, змінюються.

— Я радий, що ви змогли прийти, — сказав він, підштовхуючи стілець, щоб вона могла сісти. — Я давно хотів поговорити з вами.

Оксана сіла, а Мирослав сів навпроти, уважно спостерігаючи за її реакцією. Вона спробувала не виглядати занадто нервовою, але всередині її серце билося швидше.

— Я також рада, що ми зустрілися, — відповіла вона, посміхаючись, але в її голосі можна було відчути легку напругу. Вона намагалася не думати про те, що це може бути більше, ніж просто вечеря.

Мирослав зробив жест на знак того, щоб офіціантка принесла меню, і вони почали обирати страви.

— Як ваша робота? — запитав він, коли вони обрали основні страви. Його голос став дещо м’якшим, але Оксана помітила, що в ньому відчувалася якась напруга, як тільки мова зайшла про роботу.

— Все добре, — відповіла вона, ледь помітно відхиляючи розмову. — Багато роботи, але я встигаю все.

Мирослав подивився на неї уважно, а потім, неначе збирався змінити тему, нахилився вперед.

— А я ось інколи думаю, що надто багато працюю. — Він зробив паузу і, здається, готувався сказати щось важливе, але змовчав.

Оксана не витримала і знову запитала.

— А чим саме займаєтесь ви? Мені цікаво, — запитала вона, намагаючись виглядати невимушеною.

Мирослав раптово змінив вираз обличчя. Його очі злегка зблідли, і він відхилився назад у стілець, наче на мить втратив інтерес до всього, що його оточувало.

— Я працюю в організації, яка займається великими проектами, — коротко відповів він, і в його голосі було щось, що змусило Оксану зрозуміти: він не хоче говорити про це.

Оксана відчула, як щось змінилося в атмосфері. Питання про його роботу явно викликало у нього дискомфорт, і вона відчула, що цей момент треба залишити позаду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍