Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

ГЛАВА ДРУГА

Сектор тридцять. П’ята двадцять три. Темрява трималася міцно, як мокре пальто, що липне до спини. Повітря тиснуло. Земля була важкою, м’якою від листя, пролитої крові й дощу. Вітер зашморгом чіплявся за гілки, дер шоломи, дихав під комір.

 

Артем ішов першим. Присівши. Повільно. Кожен рух — ніби продираєшся крізь спогади. Позаду — двоє. Один — мовчазний, молодий, ще живий очима. Другий — старший, з кам’яним профілем, якого, здається, вже нічого не могло вразити.

 

Вулиця мала назву, колись. Тепер — просто доріжка між розбитим селом і розвідкою. Ліворуч — уламки хат, що ще не обвалились. Праворуч — покинутий сарай. Попереду — точка, яку треба було зайняти. Уточнити. Утримати, якщо пощастить.

 

— Чуєш? — пробурмотів молодший. — Тиша якась… глуха. Не така, як завжди.

 

Артем не відповів. Він теж відчував. У цій тиші не було спокою. Була вага. Як перед словом, яке краще не казати.

 

Підійшли до вантажівки. Впізнали її — стояла ще з осені. Кабіна пробита, колеса згнили. Вона мала би бути порожня, але здавалося, що хтось у ній сидить. Просто мовчить. Дивиться.

 

— Тут, — сказав Артем. — Далі ні.

 

Вони розосередились. Кожен зайняв сектор. Говорили коротко, в півшепіт. Груди — до землі. Очі — в темряву. Пальці — на спусковому.

 

Чекали. Дихали. Вітер шурхотів, мов плівка в старому проекторі.

 

Клацнула рація. Двічі. Потім тиша.

 

— В лівому секторі рух, — сказав старший. — Три силуети.

 

Артем перевів погляд. Побачив тінь — невиразну, як спогад. І тоді щось зрушилось. Раптово. Без попередження. Вибух. Хвиля. Біль.

 

Його кинуло об землю. Груди втягнулися в себе. Вухо заклало. Груди дихали важко. Рот — металом. Очі — нічого.

 

Здавалось, він лежить у тій самій багнюці, де колись вперше впав у дитинстві. Але тоді він міг підвестись. Зараз — ні. Ноги не відгукувались. Руки — теж.

 

Він чув, як кричать. Але голоси були далекі. Ніби з телевізора в сусідів. Він не розумів слів. Лише тон. І тон був вироком.

 

Він подумав про те, чи знайдуть тіло. Чи згадають. Не всі. Хоч хтось. Мати. Сусідка. Командир. Хтось, хто знав, як його звали до того, як він став Адвокатом.

 

І тоді стало тихо. Абсолютно. Ні вітру, ні крику, ні себе.

 

Світ не зупинився. Просто перестав звучати.

 

Артем лежав. І більше не було куди йти.

 

Останній подих — не був героїчним. Не був криком. Просто — відсутність. І щось залишилось не в тілі. А в тиші, що трималася трохи довше, ніж мала.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍