Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

∞3∞

ОЛЯ

Таксі везло мене нічним Києвом у бік дому. До комендантської години ще залишалося дві години, тож дорогою я навіть замовила доставку суші. А що? Влаштую собі справжнє свято в нагороду за сьогоднішній вечір. Навіть перевдягатися не буду. Суші, вино, свічки, "Гострі картузи"… А потім прийму ванну з пінкою, ще одним келихом вина та ще однією серією. Натру тіло улюбленим скрабом, а на обличчя й волосся зроблю масочки. Ось це кайф!

Я навіть почала йорзати на сидінні авто від передчуття, так уже хотілося скоріше дістатися дому й усе це реалізувати.

Розплатившись із водієм, легко забігла на п’ятий поверх, відчинила двері зйомної квартири — і обімліла. Вода. На підлозі, мов змія, у мій бік повзла калюжа.

— Боже, що робити?!

Побутові проблеми завжди викликали у мене ступор. Зрозуміло, що вода тече з ванної кімнати, але крани всі закриті. То, може, це труби? Ой лишенько… і що робити?!

Пролунав дверний дзвінок.

— Напевно, це сусіди, яких я заливаю. Ой, що зараз буде… — скрушно схилила голову й пішла відчиняти.

Але на порозі стояв кур’єр зі служби доставки.

Суші. Заплановане свято…

Я ще розплачувалася за замовлення, коли на сходовий майданчик піднявся молодий чоловік у домашніх штанях і футболці.

— Ви з 64-ї?

— Так, — тихо протягнула, ніяково опустивши очі. Я вже внутрішньо приготувалася до гучного скандалу.

— І що у вас там сталося?

Кур’єр, отримавши плату, швидко зник, очевидно, не бажаючи втягуватися в чужі розбірки.

Чомусь саме його відступ став останньою краплею — і я ганебно розридалася, наче мале дівчисько. Напруга, самотність і безпорадність накрили мене в одну мить. Ось так живеш, думаєш, що справляєшся, а потім якась дрібниця — і ти розумієш, що зовсім не сильна й не самодостатня…

Сусід, а схоже, що це був саме він, мабуть, зрозумівши, що путнього пояснення не отримає, легко посунув мене в бік і зайшов до квартири.

Не час для жалості до себе, тож я почимчикувала за ним слідом.

— Так, кран я перекрив. Тепер потрібні ганчірки, щоб зібрати воду. А там подивимося, де протікає, бо поки що не ясно.

Чітка команда до дій ніби наповнила мене енергією, та, схоже, мізки не включила. Бо я, як була в лодочках і пальті, так і ринулася у ванну, схопила ганчірку, накидала на підлогу рушників, які потрапили під руку, й уже готувалася нахилятися, щоб визбирати воду однією рукою, бо іншою притискала до себе паперовий пакет із доставкою.

— Стоп. Заспокойтеся, — і якось так безнадійно зітхнувши, ніби приймаючи на себе відповідальність, додав: — Я сам.

Поки сусід вовтузився з ганчірками, я зняла пальто, роззулася, віднесла пакунок на кухню й, вагаючись, попрямувала до місця потопу. Назустріч вийшов сусід, тож ми ледь не зіштовхнулися лобами.

— Води було небагато. Схоже, труба між поверхами протікає. До вас ближче. Я зранку зайду полагоджу — і по всьому.

— Це не моя квартира, я маю повідомити орендодавцю, — залепетала я, щосили долаючи ніяковість.

— Телефонуйте, я поясню йому ситуацію.

І поки Ярослав (а саме так звали сусіда поверхом нижче) домовлявся з моїм орендодавцем щодо ремонту, я розклала суші на дві тарілки, заварила каву в турці, дістала з холодильника сік і слабосолону форель, яку зазвичай їла на сніданок із авокадо-тостом.

— Ну що ж, я про все з Вадимом домовився. Завтра якраз вихідний, тож прийду й полагоджу. О дев’ятій вас влаштує?

Мене не влаштовувало. Субота була днем, коли дозволялося працювати з дому й не їхати в офіс, а значить — виспатися, поснідати без поспіху й сісти за комп’ютер, не перевдягаючись із піжами. Тепер же доведеться прокинутися раніше, пристойно вдягнутися й перебувати певний час в одній квартирі з незнайомцем.

— Не проблема, — сказала натомість зовсім протилежне й навіть з таким виразом обличчя, ніби справді все чудово.

Ну що ж, прикидатися, щоб нікому не завдати труднощів, я вмію. Це як їзда на велосипеді — не практикуєш кілька років, але варто сісти — і одразу крутиш педалі в звичному темпі.

— Дякую, що допомогли, — і махнувши рукою в бік столу, додала: — Пригощайтеся.

Ярослав не відмовився й сів за стіл. По-хазяйськи налив мені й собі соку, а потім узявся змішувати васабі з соєвим соусом у якусь ядучу подобу. Я так ніколи не робила.

— Запрацювався й забув щось їстівне замовити, а в холодильнику тільки яйця, від яких уже печія. Зараз би борщику чи смаженої картопельки, — сказав він, озирнувшись на плиту, ніби шукаючи там каструлю чи пательню з їжею. — Та й це згодиться.

Мене зачепило його "згодиться", ніби я погана господиня, якщо окрім суші нічого запропонувати не можу.

Напевно, комплекс хорошої дівчинки таки глибоко в’ївся в мою свідомість, бо я вже прикидала, що м’ясо для борщу в морозилці є. Хотіла в неділю його потушкувати й мати гарнір на весь тиждень, та нічого — буде борщ.

Ярослав чемно подякував за вечерю й пішов до себе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍