Читати книгу - "Акваріум"

175
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 23
Перейти на сторінку:
Дитяча пам’ять влаштована зовсім по-іншому, вона тримає і погане, й хороше, тоді як дорослі хороше часто забувають. Я добре пам’ятав довгі черги біля зачинених і порожніх крамниць, зиму, яка настала рано і була холодною, — можливо, тому що справді все розвалювалось, а холод підсилював цупке відчуття тривоги, яке навіть мене, шестилітнього хлопця, не полишило осторонь. Утомлені обличчя батьків, надсадний кашель діда, що потаємно курив якісь жахливі цигарки коло розчиненого вікна, вперте і набридливе цокання аж трьох годинників, жоден із яких не показував правильного часу, — все це я пам’ятав. Якби я був дорослішим на той час, можливо, спогади мої на цьому б і урвалися, але мені було шість, і я пам’ятав ще дещо. Речі, про які дорослі згодом забули, ба навіть не знали, — збуджені юрми людей в центрі, обличчя яких, попри важкі часи, світилися радістю, запах і колір кількох мандаринок у руках, шалено гарна й довга вулиця, заметена снігом, жовто-блакитні стрічки на ліхтарях, по-доброму втомлені руки матері, колір і запах підлоги у квартирі, сонце, яке пробивалося крізь важкі завіси в спальні. І головне, — що мені відтоді вселило надію в усе хороше, — рухома картинка в щойно відремонтованому телевізорі, на якій показували довжелезний ланцюг людей, які, взявшись за руки, співали щось обнадійливе.

«…дружина моя — так-так, я був одружений — що­дня влаштовувала істерики, вимагала то грошей, то уваги, то ще чогось. Наше з нею спільне життя було добряче підточене, ніби іржею, взаємними зрадами, доріканнями, скандалами. За той час, що ми жили разом, цього накопичилося чимало, по саму зав’язку. Я вже тоді погано її розумів, а своїм безкінечним скиглінням вона мене часом бісила. Тому на роботу я ледве не вперше за все життя їздив із радістю та легким серцем, а вона залишалася вдома, і час від часу намагалась розбити собі голову об стіни. Виходило це в неї дуже погано. Зрештою, вона ніколи нічого не могла зробити по-людськи.

Після розвалу держави наш науковий центр пропрацював ще місяць. Одного дня, в обідню перерву, нас зібрав начальник і сказав, що ми можемо взяти тривалу відпустку за свій рахунок, ніхто нікого тримати не буде. Фінансування, звісно, обламалося — тут не до розробки чужих смертей, коли сам не знаєш, чи не подохнеш до вечора.

Колеги мої поохали для вигляду і того ж дня спокійно вирушили грабувати лабораторії, сподіваючись винести звідти хоч щось, що можна буде потім продати. Всі розробки останніх років за кілька годин зникли за дверима інституту. Смерть вирвалася на волю того дня зі стін науково-дослідного центру, тільки ніхто й ніколи не міг передбачити, де саме це все проявиться. Але мені було все одно, мене ніщо не хвилювало. Я зайшов до лабораторії, понишпорив по  шафках і надибав невелику валізку, де було десь близько сотні ампул із прозорою рідиною. Що це, я не знав, але закрив валізу і взяв її собі на пам’ять.

Після цього життя більш-менш нормалізувалося. Всі весело і по-слов’янськи безтурботно заходилися будувати капіталізм, і нам з дружиною пощастило продати нашу квартиру неподалік центру міста під якийсь офіс. На отримані гроші ми купили собі будинок на самісінькій околиці з дуже великим і незанедбаним городом. Одного дня я з’їздив до села за якихось двадцять кілометрів від нас і купив кількадесят курчат. Ми вирішили, що працювати зараз все одно нема де, а людей обманювати, заробляючи на гербалайфах, МММ-ах та іншій чухні, не хотілося. Чомусь я тих людей тоді ще поважав, а з городом та домашньою птицею — думали ми — хоч їсти буде що. Я при­дбав мисливську рушницю на випадок можливих нападів злодіїв, і ми спробували перетворитися на щасливе фермерське подружжя.

Минав час, ми позбувалися старих знайомих, просто забуваючи їх і дозволяючи їм забувати себе, нових не заводили, жили самотньо, весь свій час присвячуючи городу. Коли настала зима і городні роботи закінчилися, я почав просто читати. Ковтав книжки — одну за одною, по декілька на день. У мене виникло враження, що я поступово перетворююся на величезну банку з монетами, з кожним днем дедалі важчу, але таку ж безтолкову, як і коли вона була порожня. Роль монет виконували книжки, я запихався інформацією, як голодний — хлібом. Дружина спочатку кепкувала з мого надмірного захоплення, а потім навіть почала докоряти: мовляв, зовсім не розмовляю з нею. А про що говорити, коли в цих книжках я знайшов таку глибину, що мені тепер здавалося кумедним і безглуздим витрачати на цю жінку бодай крихту свого часу та уваги.

В особливо засніжені дні, коли надвір вийти було проб­лемою, дружина постійно перебувала поруч. Вона так діяла мені на нерви, що я від роздратування навіть ім’я її забував. А вона все тулилася до мене, мов і не відчувала своєї недоречності. Спочатку я все це списував на новизну декорацій, на те, що ми живемо самотньо, що важкі часи, що дітей у нас досі немає і, напевно, уже не буде. Я вигадував сотні відмазок і до останнього переконував себе, що просто треба перепочити, зосередитися чи, навпаки, розвіятись, казав собі, що люблю її, хоча за що саме я її мав любити, не вигадав би тепер, напевно, і під дулом пістолета. Вона стала мені зовсім чужою.

Будинок ми придбали величезний і до початку зими навіть не встигли повністю вивчити його, просто зносячи хлам в старішу частину, і пристосовуючись жити в тій, що була побудована порівняно недавно. Цей дім був дуже великий, і я, блукаючи його горищем, сходами, кімнатами, торкаючись його прохолодних нутрощів, слухаючи, як звучать старі речі, що належали попереднім власникам, надовго зачинявся в давно не прибираних і не провітрюваних кімнатах, просто уникаючи своєї дружини. З часом я іноді став забувати про її існування, і для мене було неприємним сюрпризом натрапляти на неї в кухні вранці або бачити сліди на снігу, які вона залишила, йдучи до сараю за дровами. Існування наше стало дивним і для мене — легшим відтоді, як відпала потреба вдавати, що вона потрібна мені. Чи стало воно легшим для неї, мене ніколи не цікавило, якщо чесно…»

Я стояв коло вікна, розгрібав привезені із собою сумки з книжками, час від часу відпиваючи з пляшки, яку я поставив на столику коло підвіконня, і загіпнотизовано слухав Шенколюка. Я завжди боявся людей, які ось так, від поганого настрою чи ще гірше — з власного бажання, можуть серйозно поміняти ставлення до близької людини, вміють абстрагуватися від реальності та всього, що ця реальність містить. Завжди боявся тих, хто вміє жити подвійним життям, хто легко знімає і вдягає маски. Тих, хто залежно від ситуації вміє витягати із себе іншу свою сутність і при цьому не відчуває найменших докорів сумління за те, що перебуває в стані постійного намагання надурити дійсність. Я не ненавиджу їх, вони мені не огидні, це просто страх перед тим, що хтось може бути байдужим до всього, що відбувається, — хоча би одним зі своїх облич. Щось є в цьому нелюдське.

«…не знаю точно, коли саме я перетнув межу між байдужістю і ненавистю до неї. Напевно, це сталось тоді, коли одного дня вона, з недоумкуватості своєї, спалила роман Орвела, який я ще не встиг дочитати. Я залишив його на стільці біля груби рано-вранці, коли читав, ще навіть не до кінця прокинувшись, а вона, прийшовши готувати сніданок, розвела за допомогою книги вогонь. Кілька годин поспіль я, мов привид, блукав будинком, бо не міг згадати, де саме залишив свою книжку, аж поки не згадав, що вона має бути в кухні. Коли я зайшов, дружина саме досмажувала котлети, і, незвично мило привітавшись зі мною, запросила до столу. Я озирнувся і побачив книжку коло пічки — розгорнутою, з недбало, наче кігтями, видертими зсередини сторінками, із мокрим слідом від її черевика на вцілілому розвороті. Раніше, читаючи в книжках слово «озвірів», я завжди лише посміхався, бо думав, що письменники кажуть щось нереальне, пишучи про миттєве пробудження звіра в цілком інтелігентних людях. Але зі мною трапилося те, з чого я досі глузував. Я дослівно озвірів, і в цю солодку, як потім виявилось, мить, влилися усі мої страждання з цією жінкою, весь розпач початку 90-х, вся моя особиста криза середнього віку, любов до книжок і ненависть до тих, хто торкається брудними руками чужих речей.

Я вхопив дружину за комір її придуркуватого светра, трусонув з усієї сили і штовхнув з люттю, на яку лиш був здатен. Коли вона ще не встигла важко,

1 2 3 4 ... 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Акваріум», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Акваріум"