Читати книгу - "Антон та інші зі зграї"

мозок поволі темніє, як згасаючий монітор комп’ютера. Я вдихаю і видихаю повітря з тіла, яке стає мені чужим. Яке не є Антоном.

А тоді наче весь світ гатить мене кулаком у живіт. І наче пробиває діру в діафрагмі.

Я біжу додому, хоча ми ще маємо урок математики. По опалому листі й замерзлих калюжах, які хрумтять кригою під ногами. Повз дім Іне з її підвальчиком, повз лавку, де ми відпустили у вирій ластів’ят.

Біжу просто до нашого будинку, вбігаю в помешкання і замикаюся на ключ у своїй кімнаті, хоча вдома нікого й немає. Падаю на ліжко й ридаю, як мале дитя.

Бо в мене більше немає коханої. Бо решту життя я проживу без зграї, бо природний відбір для крутих хлопців, а не для таких, як я.

Бо світ такий жорстокий…

За кілька годин Іне присилає мені смс-ку.

«Мартін відмовився від ролі. Твої круті друзі надіслали йому бридкі смс-ки. Аж п’ятдесят! Просто, щоб ти знав.

P.S. Я пообіцяла йому нічого тобі не казати».

Я знову ридаю.

Плачу так довго, що вже й не пам’ятаю чому.

Мабуть, тому, що я негідник…

ПАН ГАНСЕН

Коли вранці — уроки, до речі, вже давно почалися — я встаю з ліжка, удома лише Анна.

Я скаржуся на живіт. Анна співчутливо дивиться на мене.

— Чаю?

Я не люблю чай. Але цього разу він видається чимось добрим і затишним. Анна смажить тости, намащує помаранчевим мармеладом.

— То… як життя у савані? — усміхається вона.

Я відкушую шматочок тоста, довго жую.

— Трохи… важке, — нарешті відповідаю я, умить відчуваю, як до горла знову підкочується плач, і щосили намагаюся заковтнути його назад.

— Знайомо, — киває Анна, теж довго жує. — Коли я перейшла до старшої школи, весь час хотіла подружитися з крутими дівчатами.

Я підвів очі.

— І як? Вдалося?

Анна сміється.

— Вони вважали, що я більше схожа на хлопчака. Навіть надмірний макіяж не допоміг! Прозивали мене паном Гансеном.

Я не стримався, теж розсміявся. Хоча в прозиванці не було нічого смішного. Хай навіть Анні й бракує трохи жіночності.

— Але знаєш, згодом усе поступово налагодилося.

— Як? — похмурнію я.

— Бач, я думала, що мені треба стати іншою, ніж я є насправді, щоб мене прийняли в товариство крутих… Змінити свою суть, так би мовити…

Я киваю.

— Але то була марна затія… Лише стресу додалося.

Так, я її розумію. Ліпше, ніж будь-хто в світі. Я знаю до нанометра, який це стрес — бути крутим.

— Натомість я подружилася з іншою компанією. Там було багато не цілком звичних дітей, але я могла почуватися серед них самою собою. Я досі приятелюю з тими людьми, — усміхнулася Анна.

Я відпиваю ковток теплого чаю.

— І що?

— Що — що?

— Ви зрештою стали крутими?

— Крутими? — Анна сміється. — Ніколи! Розказати тобі одну таємницю? Двоє з моєї компанії були справжніми математиками-заучками. Тепер вони шефи однієї великої фірми, а багато крутих дівчат працюють на них. Класно, правда?

ТІ, ЩО НЕ ЛІТАЮТЬ

Настав листопад. Темно ранками, темно по обіді. На берізці перед нашою багатоповерхівкою висять лише три жовті листочки.

Я щодня ходжу в школу. Разом з Уле. Туди й назад. Але на перервах відсиджуюся або в туалеті, або в бібліотеці. І вдома здебільшого сиджу в своїй кімнаті. Дивлюся на ютубі прибацані відео людей, котрі калічаться на трамплінах або збивають у блендерах усякі дивні продукти.

Іноді до мене навідується тато, питає, чи не варто б увімкнути світло, але я не розумію, навіщо це здалося. Світло зайве, як на мене.

Навчання стало ще нуднішим. За останні тижні навчився лише одного, чим задоволений: пришив швейною машинкою на сценічну завісу зображення футбольного м’яча й оторочив його швом «зиґзаґ».

Так далеко від свого внутрішнього альфа-самця я ще ніколи не був.

З Уле все зовсім інакше. Він далі шиє свого слона. Першому він випадково відрізав хобот, коли витинав з тканини, довелося шити нового з іншої тканини. Він трохи боїться швейної машинки, тому робота й посувається так повільно.

Що ж до мене, то я почав боятися майже всього. Що несподівано можу наткнутися в шкільних коридорах на Іне з Мартіном і не буду готовий до зустрічі. Що Кароліна, дивлячись на мене, думатиме про «діжку». Що Карл та Сіндре вголос насміхатимуться з моїх уявних коханих.

Тому й скрадаюся потайки між класом і туалетом, почуваючись цілковитою нікчемою.

Хоч ми й не ходимо в один клас, виминути Іне неможливо. Я ж робітник сцени, і тепер, коли день вистави наближається, постійно присутній на репетиціях. Переношу реквізити, пересуваю столи й стільці. Дивлюся на Іне, яка танцює, на Іне, яка всміхається, на Іне, яка, як завжди, зав’язує волосся у кінський хвіст.

Та найгірше усе ж знати, що від неї солодко й свіжо пахне шампунем, що її долоня завжди тепла.

І що вже ніколи не буде так, як колись

Сьогодні репетиція майже кінцівки мюзиклу. І пісні «You are the one that I want».

Пісенька така ж дурненька, як і весь мюзикл. Від того, що Денні — після того, як від ролі відмовився Мартін, — грає дівчина, вистава ліпшою аж ніяк не стала.

(Дивно, що Мартін ходить невеселий. У нього ж є Іне! А він уникає спілкування, так само, як я.)

У двох останніх актах усі мають вийти на сцену. Крім частини рожевих леді, яких надто багато.

Бо це — гепі-енд! Денні стає чемнішим, а Сенді — навпаки, і вони раптом наче вирівнюються і все ж пасують одне одному.

Я з іншими робітниками сцени стою під стіною, дивлюся, як танцюристи виходять на сцену.

— І — гоп! — вигукує учителька фізкультури, плескаючи долонями в такт музиці.

Наша фізкультурниця важить, певно, зі сто кілограмів, але командувати — це ж не самій стрибати! Танцюристи один за одним виходять довгими стрибками, мовби розтягуючись у шпагаті. Чимось схожі на антилоп.

Чи точніше, на антилоп гну. Бо більшість рожевих леді заледве відриваються від землі й важко гупають на підлогу сцени.

Останнім стрибає Уле. Зі стрічкою на чолі, у тісних балетних рейтузах на тоненьких ніжках-патичках.

Він теж незграбно стрибає. Брови нахмурені, рухається якось боком, розмахуючи при цьому руками, мов дерев’яними цурпалками. Ноги широко розставлені, але це ані на міліметр не додає йому домінантності. Уле наче намагається злетіти.

У мені булькотить нестримний сміх. Я до болю закушую зсередини щоку, аби не пирснути. Рухи Уле істерично кумедні: кожний його стрибок, кожний викид ноги вперед, кожний рух руками — усе оте його тупцяння між дівчатами на сцені.

Я раптом аж скидаюся від думки: таж публіка вмиратиме від реготу! Усі думатимуть, що Уле так поводиться навмисне. Спеціально намагається викликати сміх, розмахує уявними крилами, а злетіти не може. Як наше шосте ластів’я.

Та найгірше: у залі сидітимуть батьки Уле й ДИВИТИМУТЬСЯ на це!

— Усе гаразд, Уле?

Танцюристи виходять за лаштунки. Це Пер запитує Уле дуже серйозним тоном.

Цікаво, він подумав про те саме, що і я? Що Уле має на сцені надто комічний вигляд. Якщо, звісно, він сам не прагне цієї комічності.

— Ще можна відмовитися. Ти маєш право… — м’яко дивиться йому у вічі Пер.

Але Уле стоїть на своєму.

— Іноді треба кинути виклик навіть