Читати книгу - "Антон та інші зі зграї"

самому собі, — мовить він урочистим тоном.

По дорозі додому я кажу Уле:

— Ще є достатньо часу, хтось інший може встигнути вивчити танець… Якщо тобі не хочеться…

Не можу ж я сказати Уле, що йому ТРЕБА негайно відмовитися від своєї участі. Що своєю появою на сцені він зганьбиться на віки! Усі лише про нього й говоритимуть!

Однак Уле заперечно хитає головою.

— Сіндре з Карлом вважають мене крутим! — гордо всміхається він.

Я набираю у легені повітря, хочу пояснити Уле, що Сіндре й Карлові подобається когось ганьбити, що вони брешуть й насміхаються з нього, обмовляють поза очі.

Та Уле мене випереджує.

— Я ще ніколи не був крутим…

ТВАРИНИ, ЯКІ НЕ СТРИБАЮТЬ

У нас урок природознавства. Ми вже давно закінчили вивчати тему про тварин і комах, котрі живуть у стадах, зграях і роях. Усі, окрім Уле, який хворів, коли ми мали презентацію. (Народ досі згадує ту презентацію!)

Тож сьогодні черга Уле розповідати про слонів.

— Прошу, — запрошує Уте його до дошки, і клас затихає.

— Слони — тварини з великим серцем, — починає Уле, обводить поглядом клас і, здається, невимовно пишається цим реченням. — У шістдесят разів, — додає він.

— Що — у шістдесят разів? — обережно запитує Уте.

— У шістдесят разів більше за людське серце.

Уте киває, Уле продовжує.

— Слон — єдина тварина, яка не вміє стрибати.

Хтось тихенько пирскає сміхом. З несподіваних формулювань Уле і зі слонів, уявивши, мабуть, як вони стрибають.

Уле демонструє картинки. Розповідає про те, що ми бачимо. Про слоних і слонів в африканській савані, про слонів, які купаються, і про слонів, які сплять.

Нарешті зупиняється на картинці з великим стадом слонів.

— Слони дуже турботливі, — читає він з аркуша. — Під час міграцій вони беруть слоненят усередину стада — для більшого захисту.

Я прислухаюся. У мені все завмирає. Уперше за цю осінь я завмираю не від ляку, а якось по-доброму. Бо Уле показує нам дуже милу картинку: великих розумних тварин з добрими очима. Які оберігають слабших. Оточують їх з усіх боків.

Ти ба, такі теж існують!

І несподівано думаю: хотів би я бути слоном…

Усі аплодують, коли Уле закінчує презентацію. Уте прокашлюється.

— Хоч ми й почали вже нюву тему, — промовляє вона з відчутним акцентом, — усе ж я хотіла б сказати кілька слів про прюродний відбір.

Мені, звісно, більше кортіло б послухати про миролюбних слонів. З природним відбором покінчено. В усіх сенсах.

— Насамперед в англійському відповіднику терміна «природний відбір» — «survival of the fittest» слово «fittest» зовсім не означає «найсильніший», — Уте обводить поглядом клас. — Він означає «найпристосованіший». Так, ідеться про досягнення мети й виживання, а зовсім не про споживання протеїнових порошків і нарощування біцепсів…

Уте киває на Карла й Сіндре.

— Багато хто з вас неправильно зрозумів Дарвіна.

Я дивлюся то на Уте, то на крутих хлопців і мимоволі усміхаюся собі під ніс.

Вона до чогось веде, думаю я.

— Ми, люди, — соціальні істоти. Нам важко поодинці дати собі раду в житті. Ми, як терміти, здатні на багато чого, коли розподіляємо між собою завдання й обов’язки, — Уте переводить подих. — Отож не через біцепси й фізичні тренування людина змогла полетіти на Місяць. Будувати школи й пожежні станції, виготовляти ліки… Усе це можливе завдяки нашій здатності до співпраці…

Того вечора я сиджу сам у кімнаті. Довго сиджу. Навіть комп’ютер не вмикаю. Просто дивлюся кудись поперед себе й думаю про тварин у зграї. Про вовків і про домінантну альфа-пару.

Та ще більше думаю про тих, хто перебуває у самому низу ієрархії, про тих, кому доводиться, підібгавши хвости, підлизуватися до вожаків.

І раптом на мене накочує злість. Однак не боягузлива злість. Я розпашілий, і сильний, і злий, і це приємно.

Бо хто сказав, що в людській спільноті хтось обов’язково повинен бути зверху, а хтось — знизу? Хто сказав, що Карл та Сіндре — мають бути на вершині, а Уле й Кароліна — на дні?

Чому ніхто не говорить про потребу сильних оберігати слабких? А це значно, значно важливіше.

А ще я злий на себе. Бо дозволив собі цієї осені бути слизьким, як безвольна грудка желе. Яку будь-хто може сформувати собі на догоду.

Не завжди, власне кажучи, можна прослизнути в якесь середовище. Буває, треба обирати.

Я раптом відчув, як мої носаки під столом розставилися вбоки. Якби я був вовком, то міг би й хвіст задерти вгору.

Ні, думаю я, не всі тварини підлизуються до вожаків.

Деякі самостійно створюють свою зграю.

Близько опівночі я пишу смс-ку Іне.

«Знаю, що ти, мабуть, мені не повіриш. Якщо так, я тебе зрозумію. Але маю одну ідею».

Потім відтискаюся від підлоги, скільки стає сили. А потім — ще… Лягаю в ліжко й майже відразу засинаю.

ГОЛОВНИЙ У БОМБОСХОВИЩІ

— Чому ми тут? — питає Кароліна.

Ми в бомбосховищі нашої багатоповерхівки. Довелося довго вмовляти її спуститися сюди. Якби не Нільс та Ейвінн, вона стовідсотково не погодилась би.

З нами ще четверо дівчат з С-класу, окрім Іне й Мартіна. На цих двох я волію не дивитися на той випадок, якщо вони раптом тримаються за руки.

(Я й Уле пробував сюди заманити. Але його, напевно, більше цікавлять рожеві леді. І власна крутизна. Навіть не знаю, що мені з цим вдіяти…)

Разом нас десятеро. Ось саме зараз дев’ятеро стоять переді мною на холодному плетеному з шматяних клаптиків хіднику, погляди в них скептичні.

Я прокашлюю від хрипоти голос.

— Ми тут зібралися, щоб встругнути дещо нечуване!

Я промовляю з таким запалом, якого й сам від себе не сподівався. Ніби якийсь політик, але в доброму сенсі цього слова.

Дев’ятеро переді мною починають поволі відтавати й усміхатися. Навіть пирскати сміхом одне до одного. Та найвище досягнення: вони схвально кивають!

Потім я підключаю мобільний до динаміка.

— Віддаю головування Мартінові! — урочисто оголошую я.

Мої слова, попри те, що я один з невдах-заучок, звучать трохи по-дорослому й дуже пишномовно — сам це чую.

Мартін виходить наперед. Чорний чуб, білі зуби. Сміху в очах більше, ніж я будь-коли за ним помічав.

— Готові? — питає Мартін.

— Що ви там виробляєте у бомбосховищі? — не витримує тато на третій вечір, дивлячись, як я виходжу з помешкання з динаміком у руках.

Йому, мабуть, не менш цікаво, чому я щовечора відтискаюся у своїй кімнаті.

— Таємниця…

Якби я мав кохану, то був би незмірно щасливий. А так просто почуваюся не настільки погано, як раніше.

Тато ж видається дуже вдоволеним. Він посвистує і мугикає собі під ніс, навіть животик у нього намалювався, якщо дивитися на нього в профіль. Дивує лиш одне: він досі не поголився. Ще й без кінця розпитує, як я ставлюся до Анни. Чи я не проти Анниних спагеті й чи не проти, що вони ходять гуляти без мене.

Коли я цього вечора повертаюся додому, тато питає мене про Різдво, хоча до Різдва ще цілий місяць.

Треба пояснити: зазвичай на Різдво ми їздимо на північ, у Трумс. До бабусі, татової мами, і тітки Ґрю, яка напалює грубку так, що в хаті настає п’ятдесятиградусна спекота. І годує нас лютефіском — в’яленою тріскою, коли треба й не треба. З одного боку, там класно, а з іншого — не дуже.

— Ми чудово можемо відсвяткувати Різдво й удома, —