Читати книгу - "Характерник"

він скаже? — а той уже чіпляв до пояса криву шаблю в золочених піхвах. Його велике праве вухо палало, як бойова малинова корогва. Запорожці благоговійно дивилися на це малинове вухо, на юне войовниче обличчя і уявляли, яке воно буде гарне, коли в царевича виростуть вуса. Це буде перший московський цар, котрий носитиме не бороду, а козацькі вуса, він любитиме запорожців, як рідних дітей, присилатиме їм на Січ щедре грошове жалування, харчові припаси, готові чайки, гармати, ядра, свинець, порох, сипоші тощо.

Потім усі подивилися на Сірка, який дрімав на покуті під образами, приклали пальці до губів — тс-с-с-с, звели очі на тьмяний лик козацької матері Богородиці, перехрестилися і навшпиньках, щоб не розбудити кошового, посунули з куреня.

3

Вечоріло, але бузьчиха, сидячи на гнізді, яке вони з чоловіком змостили на вершечку ганебного стовпа, добре бачила, як значні військові товариші навшпиньках пройшли повз церкву, пушкарню, військову канцелярію, повз ганебний стовп під її гніздом, а потім, втягнувши голови в плечі, поминули шибеницю. Тільки даремно вони думали, що їх ніхто не чує і не бачить — кілька сотень козацьких носів приплюснулися до шибочок у вікнах, відтак ті носи обережно вистромилися з дверей куренів, а далі козаки, вже не криючись, висипали надвір і приєдналися до старшин, які виходили за січовий вал до грецької хати. Тут уже ніхто не крався навшпиньках, вони йшли рішуче, йшли безоглядно, а потім не стрималися й побігли, вимахуючи руками. У перших лавах бігли донець Іван Міюський, кальниболотські гайдамаки Іваник, Вовкотруб, Тхорик, їх наздоганяв, спотикаючись і зашпортуючись у рясних шароварах, підсліпуватий Лук’ян Андрієць, бігли корсунці, уманці, пластунівці, шкуринці, васюринці, кисляківці і вся низова братія запорозька — від значних військових товаришів до рядової сіромашні. За ними, кашляючи, шкутильгали діди-райці, бо як же без них?

Небавом перед грецькою хатою вже вирувала юрма схвильованого низового товариства, й осавул Харко Білецький, склавши біля рота долоні лійкою, гукнув:

— Гей ти, Василю Чадуєв, і ти, Семене Щоголєв! Мерщій виходьте та подивітеся, хто до вас прийшов!

Грецька хата, нижче напустивши очеретяну стріху на вікна, мовчала.

— Боягузи, виходьте! — закричав курінний Добривечір. — До вас прийшов сам царевич!

У віконці грецької хати хтось загасив каганець, надворі зовсім посутеніло, але з хати ніхто не виходив.

— Чи вас за бороди витягти? — гарикнув загалом сумирний курінний Гапочка.

— Зараз підпалимо стріху й викуримо, як лисів з нори! — пригрозив Харко Білецький і, діставши з-за пояса люльку, вдарив кресалом.

Лиш тепер у сінях зашаруділо. Двері ледь-ледь прочинилися, і в тій щілині з’явилося око. Воно спитало голосом Чадуєва:

— Кто і пошто нас оклікаєт?[32]

Ніхто з козаків не второпав, що воно запитує, та Чадуєва зрозумів царевич.

— Подь ка мнє![33] — сказав він.

Запорожці зачудовано подивилися на Симеона: яке ж цікаве слівце він промовив, наче перепілка підпадьомкнула.

Але ніхто не виходив із грецької хати. Чадуєв спитав крізь шпарину: хто це там його викликає?

— Я! — гукнув царевич. — Государів син Симеон Олексійович!

Око помовчало, потім сказало, що це ім’я навіть страшно вимовляти, бо государів син Симеон давно лежить на цвинтарі.

— Ось я прийшов живий і стою перед тобою! — відповів йому син Олексія Михайловича. — Іди і дивись.

Чадуєв, помовчавши, сказав, що його розум відмовляється навіть думати про таке. Царевичі не тиняються дикими полями, не швендяють по Запорожжю, не гуляють по Дону з розбійниками. Ти, сказав Чадуєв, Стеньки Разіна вилупок, насіння сатани й душогубця, ти — пройдисвіт і самозванець.

Як почули це запорожці, ще лютіше стали проклинати Чадуєва, Щоголєва і все московське боярство, аж Чортомлик, який протікав одразу за грецькою хатою, уповільнив свою течію. Він ще не чув таких лайок: суче вим’я, ослячий хобот, дідькове гузно, свинячий пуп…

Спершу Чадуєв огризався сам, потім у сіни вийшов Щоголєв, і вони вдвох горлали в шпарину, що на Січ прийшов самозванець, хоча Симеона увіч ще не бачили.

— Чули? — озирнувся царевич до товариства. — Мої холопи та мене ж і оббріхують! Ну, я їм зараз покажу!

Його бліде шляхетне обличчя налилося маковим цвітом, він вихопив з піхов шаблю — красивий, рвійний, відважний — і високо заніс її над головою.

— Я вас щас устрою![34] — закричав Симеон до послів.

Він кинувся до дверей, щоб порубати боярське поріддя, але тут вчинилось жахіття, якого ніхто не очікував, — у шпарину дверей просунулось дуло пищалі і гримнув постріл. Та за мить до того сталося диво. Котрийсь із козаків злетів у повітря, мов птах, ухопив на льоту царевича й відлетів з ним до великої хлібної діжки, що стояла на причілку грецької хати. Куля, призначена Симеону, зірвала шапку з голови Тхорика й просвистіла невідь-куди разом із шапкою.

Тхорик у той бік навіть не глянув. Він втупився, як і сотні козацьких очей, у хлібну діжку, куди відлетів козак разом із царевичем. Там нікого не було. Біля причілка так само стояла хлібна діжка, а від царевича й козака ні сліду, ні знаку.

Запорожці похололи. Вони вже готові були кинутися хто куди на пошуки царевича, аж раптом із діжки вистромилося спершу малинове вухо, а за ним і половина Симеона. На його обличчі не було й тіні страху. Він повів довкола очима й спитав:

— А де той молодець, що вкинув мене в цю діжу?

Козаки знизали плечима. Вони ще не встигли зрозуміти, що сталося.

Кирик тим часом сидів на березі Чортомлика, опустивши в холодну воду босі ноги. Стрибок був не з найтяжчих, але сили трохи забрав.

Дрібна риба терлася об Кирикові ноги, лоскотала п’яти, і він усміхався. Вода повертала йому снагу.

У сивому небі над Чортомликом засвітився місяць і простелив до Кирикових ніг срібну стежку. До серця підступила печаль. Вона, ця печаль, кликала його в дорогу. Але через події, які відбувалися на Січі, Кирик не міг відлучатися далеко. Ось і зараз біля грецької хати знов займалася веремія.

Зачерпнувши пригірщ чортомлицької води, Кирик напився місячного світла й тінню подався на голоси, що стрясали невстояну ніч.

Розділ IX,

який оповідає про Кирикову поїздку до Гордашівки, страшне лихо, що спіткало Христусю, та про бій на Мокрому Омельнику

1

Кирик, відколи