Читати книгу - "Характерник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Запорожці, йдучи на Крим чи заглядаючи через морські розливи на турський берег, рідко бачили Кирика. Так само, як Гирю чи Костогриза. Ніхто не здогадувався, чому під Очаковом, коли проти них стала десятитисячна орда, татарські гармати не вистрілили, а розірвалися на відламки, понівечивши гармашів та ближчих вершників разом із кіньми. Чому, коли запорожці проходили через Перекопські ворота до Криму, сторожа на валах чи то засинала, чи принишкала, наче її там ніколи й не було. Так само ніхто не міг пояснити, що сталося в степу на Муравському шляху, де Сірка з козаками взяла в облогу всемеро численніша татарська кіннота, а тоді серед ночі враз розлетілася, як пір’я, — зненацька затрубили до втечі татарські дюдюки[35].
Кирик, Гиря і Костогриз вважалися вивідувачами Пластунівського куреня, проте їхнє вояцьке подвижництво тим не обмежувалося. Вихованцям старого Кміти доручення загадував сам кошовий, і вони ніколи його не підводили.
Та згодом Сірко запримітив у Кирикових очах тривожний блиск — для когось, може, звичайну річ, але небезпечну прикмету для козака, чиє ремесло вимагало душевної рівноваги. Сірко добре знав цей сухий блиск неспокою, що виказував поклик дороги. Сам не раз чув його у собі, і коли вже несила було терпіти чи траплялася чиста година, вирушав до Мерефи, де його виглядала — роками! — дружина Настя. Десять літ тому Сірко навіть відійшов був од Січі і, спокутуючи вину перед Настею, жив із родиною на хуторі під Мерефою, хоч шаблі з рук не випускав. Тут він став на чолі Зміївського козацького полку.
Через два роки закоренілий запорожець, звиклий до борінь з ордою та січової вольниці, не витримав і подався на Чортомлик покутувати вину перед Кошем. Поколошкав Крим, визволив три сотні невільників, узяв добру здобич, та невдовзі знов об’явився на Слобожанщині. Як виявилося, не лише задля родинного затишку. Зміївський полковник Сірко підняв тут повстання проти московських воєвод і бояр, що вже розгорялося на Лівобережжі: настав час вимести з України урядників-москвинів, а замість них поставити, як велося спрадавна, своїх полковників, сотників, війтів. Найбільше полум’я Сірко роздмухав у слободі Красний Кут і на Терських озерах[36], та, на жаль, підвів Харків. Місто виявилося зовсім яловим, просмерділося московським духом, його мешканці чомусь полюбили плюгавого воєводу Ситіна.
Не витримавши ганьби харків’ян, Сірко подався ближче до Полтави і там уже разом із запорожцями громив московських ратних людей, чимало їх вибив під Охтиркою і Полтавою. Коли ж Петро Дорошенко погнав москалів до їхніх кордонів, Сірко за давньою звичкою пішов воювати татарські улуси. Спалив Очаків, ходив аж до Кафи, але з Криму він повернувся, звісно ж, не до Насті Сірчихи в Мерефу, а на Січ, за якою стужився не менше, ніж за рідною жінкою. Це Дорошенко полишив тоді козацьке військо на Демка Многогрішного й наче з гарячки завернув від московських кордонів на Чигирин, де, курва її мама, так невчасно загуляла його розпусна дружинонька Пріська. Що з того вийшло — соромно говорити.
Побачивши в Кирикових очах тривожний відблиск дороги і потерпаючи, що козак може втратити серце[37], Сірко сказав:
— Їдь! Даю тобі тиждень, щоб на місце стала душа. Їдь і вертайся.
У Сіркових бурштинових зіницях промайнула ледь помітна гемонська посмішка, і він додав:
— Або й не вертайся. Наш звичай незмінний: кожен приходить на Січ зі своєї волі і так само вільний звідси піти коли схоче.
Слова кошового вкололи Кирика. Але виду він не подав. Теж посміхнувся самими зіницями, наче позичив очі в Сірка, й відповів:
— Я, пане отамане, повернуся раніше.
2
За день і ніч довгоногий Гервасій доніс його до Гордашівки. Кирик навіть виспався у сідлі, бо кінь копитами запам’ятав дорогу, якою вони колись їхали з полковником Богуном. Ця дорога пахла Кирикові грозовим дощем, наче Богун промчав тут щойно поперед нього, хоча полковника не було вже на світі.
Стояла гожа літня днина, та що ближче Кирик під’їжджав до Гордашівки, то гострішою ставала його тривога. Верстов за десять від свого села він поминув спалений хутір, і їдкий дух згарища переслідував його невідступно.
Небавом Кирик наздогнав старенького згорбленого подорожанина, в якому впізнав свого колишнього дяка-вчителя Копичинського. Той повертався з мандрів додому зморений, покритий пилом битих шляхів. Кирик легко висадив його разом із торбою на коня позад себе, і дяк Копичинський прилип до його спини, мов реп’яшок.
— Як наша Гордашівка? — спитав Кирик.
— Давно там не був, — відповів дяк Копичинський. — Я чоловік мандрівний. А ти начебто з Лупиносів?
— Таки з них. А що там у наших школах? — поцікавився Кирик. — Досі навчають дітей мертвої мови?
— А це ж яка така мертва мова? — не зрозумів він.
— Не та, якою ми говоримо.
— Цю ми і так знаємо, — відповів дяк Копичинський. — А мудрість є книжна.
— Он як, — сказав Кирик. — Ну-ну. Мудруйте далі.
Він зсадив дяка біля церкви й подався до своєї хати.
Від несподіванки мати сплеснула в долоні. Їй спершу здалося, що повернувся з-під Берестечка її чоловік Кирило Лупиніс. Кирик якраз дійшов його віку і був копія батько. Він поцілував матері руку. Та вона ще не встигла прийти до тями й натішитися Кириком, як він спитав:
— Ма, ви давно бачили Христусю?
Мати спала з лиця. Сказала, що бачила дівчину ще вчора, коли йшла від ворожки. Христуся її перестріла й дорікнула за те, що вона ворожить на Кирика, мовби не вірить, що син живий і незабаром прийде додому. Не можна втрачати віру, сказала Христуся, бо віра дає силу тому, кого виглядаємо.
Так ще вчора сказала Христуся, а сьогодні її
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Характерник», після закриття браузера.