Читати книгу - "Чаликушу"

матуся й наче запалила мені в серці вогонь.

— Мамо, мамочко… — вихопилося в мене, і я заридала.

Бідна Гюльмісаль, забувши своє, почала втішати мене.

— Скажи, дади, я схожа на матір?

Сльози котилися у мене по обличчю.

— Дуже, дитино моя. Я мало не збожеволіла, як тебе побачила, думала, твоя мати. Дай боже хоч тобі довгого віку.

І стара наймичка повела мене в хату, котра вікнами виходила у двір, і почала, плачучи, роздягати мене, мов малу дитину.

Як любо було мені в її хатині з батистовими завісками на вікнах, ніколи не забуду я тих днів.

Гюльмісаль роздягла мене і поклала в ліжко, заслане рядном, а потім поклала мою голову собі на коліна й почала гладити мені косу та розповідати про матір. Вона розповідала усе — від дня народження, коли вона вперше віяла дитину, укутану в синю хустку, на руки й аж по останній день.

Настала моя черга, і я теж розповіла все, що було зі мною. Дади слухала, мов якусь дитячу казку, хіба що коли-не-коли у неї вихоплювалося: «Ой дитино моя!» Та ось я почала розповідати, як утекла вчора з дому, запевнивши, що ніколи вже туди не повернуся, вона занепокоїлася.

— Феріде, ти зробила мов дитина. Кямран-бей не знав, що робив. Тепер хай заприсягнеться, що більше такого не зробить.

І не було можливості пояснити їй, що то моє обурення.

— Гюльмісаль-калфа, — сказала я врешті,— не суши марне свою стару голівоньку. Я перебуду в тебе кілька днів та й поїду далеко-далеко. Своїми руками зароблятиму шматок хліба.

Так я казала, а в неї на очах бриніли сльози. Вона пестила мої руки, чоло й казала:

— Як же мені не жаліти цих рученят?

Я посадила стару наймичку собі на коліна й почала колихати її та гладити по голові.

— Поки що цим рукам нема чого боятися. Тільки й роботи буде, що смикнути за вухо якогось малого пустуна.

Я так весело розмалювала моє життя в Анатолії, так захоплено розповіла, як там учителюватиму, що мій настрій передався й Гюльмісаль. Вона зняла з стіни загорнутий у зелений муслін невеличкий коран і заприсяглася на ньому, що не зрадить мене нізащо, а коли хтось із наших і приїде шукати, то далі порога не ступить.

Того дня, аж до вечора, ми з Гюльмісаль поралися біля хати. Раніше за мене все робили інші. Я навіть яйця собі не зварила за все моє життя. Але тепер усе має бути інакше. Хіба ж будуть у мене відтепер покоївки та кухарки? Поки маю оце Гюльмісаль, то треба навчитися у неї, як варити їсти, як мити посуд, прати та, сором сказати, штопати панчохи.

Я роззулася й кинулася до роботи. Незважаючи на крик і галас Гюльмісаль, я витягла з колодязя кілька відер води й помила підлогу, правду сказати, поналивала калюжі. А по тому сіла з Гюльмісаль біля колодязя перебирати городину й чистити картоплю.

Легко все це перелічити, а насправді, яка це тонка справа. Гюльмісаль, побачивши, як я чищу картоплю, зойкнула:

— Дитино моя, та ти ж півкартоплини в лушпину ріжеш!

Я уважно оглянула свою роботу.

— Правда твоя. Якби ти мені не сказала, то я все життя переполовинювала б картоплю. Летіли б мої зароблені грошенята…

Після цього я при собі носила завжди маленький записничок, щоб занотовувати туди всю цю науку.

Раз по раз питала я Гюльмісаль:

— Дади, за одну картоплину скільки курушів [26] платять?

— Скільки відер води треба, щоб помити підлогу?

А Гюльмісаль у відповідь так сміялася, що аж сльози котилися.

Ет, як ти поясниш неписьменній черкесці, що таке нова школа та її метода.

Незабаром ми поставили на вогонь кастрюльки, а самі посідали в кухні на ще зовсім чисті солом’яні килимки.

— Гай-гай, Гюльмісаль, — промовила я, — хто знає, як гарно там, куди я їду! Арабістан я ледве пам’ятаю. Анатолія, звичайно, набагато мальовничіша. Анатолійці, кажуть, зовсім не схожі на нас, бо самі хоч і бідні, зате серцем багаті. Такі в них багаті серця, що ніхто з них не дорікне навіть ворогові, де вже там сироті родичці. Не дійматиме тебе, що, мовляв, добра он скільки зробив.

У мене там буде невеличка школа, я її усю заквітчаю. А дітей буде цілий полк, я скажу, щоб називали мене «абла». Котрі убогі, я їм сама шитиму чорненькі сорочки. Ти скажеш: «Чиїми руками шитиму?» Е, не смійся, я навчуся.

Гюльмісаль то сміялася, то зітхала й гнівалася:

— Феріде, моя дитино, не тією стежкою йдеш… — починала вона не раз.

— Це ще ми побачимо, хто не тією стежкою йде.

Упоравшись, я написала тітці страшного листа. Наведу лише одне місце з цього листа:

«…Я говоритиму з вами відверто. Кямран за весь час не сказав мені нічого поганого. Але він ніколи не подобався мені. Зманіжений, без душі, характеру, такий собі пустий мамин синочок. Врешті, це слабка натура, а що сказати ще?

Я не любила його й не мала до нього жодних почуттів взагалі. Ви запитаете: «Чому ж я погодилася одружитися з ним?» Що ж, Чаликушу — нерозумна пташина, отож і помилилася. Та, слава богу, вчасно схаменулася.

Вам треба зрозуміти, яке лихо увійшло б у вашу щасливу оселю разом з дівчиною, котра так погано думає про вашого сина. А це сьогодні я розлучилася, нарешті, з вами, чим порвала все, що зв’язувало нас, а отже, хоч трохи віддячила вам за все добре, що бачила всі ці роки у вашій хаті.

Тішу себе надією, що після цих моїх слів ви остерігатиметеся вимовляти моє ім’я, як щось негоже. А ще вам треба знати, що невдячне й невиховане дівчисько, яке безсоромно пише ці гидотні слова, може затіяти сварку, мов та прачка, якщо ви до того дівчиська колись надумаєте завітати. А тому найкраще забути навіть моє ім’я. Уявіть собі, що Чаликушу померла, як і її мати. Хочете, то пустіть одну-дві сльозини, це мене не обходить. А коли вам заманеться мені якось допомогти, то знайте, що я з огидою відмовлюся від того.

Мені двадцять років, і я людина, що з води вже вилізла сухою. Як мені забагнеться, так і житиму…»

Мені буде завжди соромно до плачу, коли я згадуватиму цей лист. Але так треба. Інакше тітка шукатиме мене, а може, й переслідуватиме. Краще вже хай гнівається, аніж побиватиметься.

Наступного дня я сама здала на пошті листа й пішла в міністерство освіти. Я закуталася чималим чаршафом Гюльмісаль, лице ж моє приховувала густа