Читати книгу - "Морфій"

От і поїхали.

— Хай там пан іще почитає, — понуро заскімлив велосипедист, голосом ніби з каналізації. Подав мені «Урядовий вісник столичного міста Варшава». Ну й читаю, сперши газету на коліна. Повідомлення про здійснення смертного вироку над автомобілістом Каролем Лєшнєвським. За переховування зброї в оселі.

— Бачиш, пане, німецькі порядки. Двадцять років тому так само було, молодий був, але пам’ятаю, пане. Тестеві моєму світлої пам’яті кузена розстріляли. Грабував, то правда, але щоб отак відразу розстріляти? Ті німці, любий пане, завжди охочі до розстрілів.

Ну то вже й неживий Лєшнєвський Кароль, ким би він не був, що ж мені до того, чом мене те хвилює, що він неживий, — а тим мене це обходить, що повідомляє про небезпеку володіння зброєю і ходіння зі зброєю, але хто б тут ходив зі зброєю?

Ми проминули продавців усього на світі, котрі стоять обіч вулиці, папірці на мурах не читаю, бо не цікавить мене, хто там що шукає.

— А вам, добродію, якоїсь сирітки не треба, щоби заопікуватись нею з більш-менш матримоніальною метою за невелику оплату? — завів мені над вухом своїм каналізаційним голосом рикша, він дихає, сопе і тисне на педалі.

Знизав плечима, ніби саме цього мені зараз і не вистачало, сиріток, аби ними опікуватися.

— Різні є, — далі править рикша. — Є одна жидівочка, солодка як мед, тільки бери, а циценьки в неї, любий пане, як персики. І їй би тільки до пестощів, така вона. Темперамент, бачите, пане. Та й наших дівчаток кілька, брюнетки, блондинки, сам усе розумієш, добрий пане. На годинку або назовсім, як уже, пане, захочеш. Може, завезти, показати, спробувати?

— На Черняковську завези, — відповів я, вельми пишаючись своїм моральним домінуванням над воєнно-велосипедним monsieur Alphonse.

А той тиснув на педалі та й далі видихав мені на вухо свої мантри:

— Там свіжі, здорові, ненаситні курви, пане шефе, сирітки, маму в бомбардуваннях убили, тато на фронті згинув, треба ними заопікуватися, то й заопікувалися, щоб вони не погинули в цій завірюсі, а яка шкіра, добрий пане, біленька, запашна, гладенька, чистенька, пане, повненькі дупи.

— Пане, ти вези, а не тринди тут над вухом, мені курвів не треба, маю достатньо клопотів, — нарешті відбуркнув я.

— А яловичини, пане, купити не хочеш? — сопів, не прийнявши поразку. — Першокласна. Свіжісінька. Просто з корівки. Цимес. Ніякої там конини, м’ясце, пане, ще як перед війною.

— Пане, їхав би ти, — відрізав я.

Нарешті замовк, тільки сопів і висопів із Сольца на Людну, біля газівні, а з Людної на Черняковську і далі сопів Черняковською, дерев’яні будиночки, муровані кам’яниці, багато згоріли в бомбардуваннях, велосипеди, візки, на візках вирівнюються класи, як рівень рідини в сполучених посудинах, домашній скарб змінює власників, родини змінюють помешкання з розбомблених будівель на нори в підвалах, поруч деркоче німецька чортопхайка із самотнім водієм у круглих окулярах, кінні доріжки, біля доріжок вози на чотирнадцять осіб, зґвалтовані люди на зґвалтованій Черняковській, рикша і я.

А на стіні випаленого будинку подерті папери: оповіщення про мобілізацію, котре мене й самого так недавно, століття тому, завело до Теребовлі, плакат із гітлерівською лапою та хоробрим вояком, що тримає її, «Увага!» та порвана ще довоєнна афіша — літній театр, Розбите серце. Я навіть ходив на неї, двічі, раз із Гелею, раз із Салею.

Я: цивільний. Я: незареєстрований офіцер резерву, переможений Костик, розбитий Костик, Костик котрий загубив пакунок, довірений мені Польщею, Костик-блядун, Костик-морфініст, Костик-порожній-усередині, висушений Костик, Костик, котрий судомно стискає тонкі поручні лавиці на рикші, вухо повне сопінням негідника-рикші.

Минуємо казарми шволежерів, сюди нас перевели після капітуляції з Пія XI, уся кавалерія сиділа там у казармах, ще озброєна, бо то почесна капітуляція, усі повторювали це, як заворожені, то почесна капітуляція, почесна наша капітуляційка, з почестями, почесно капітулюємо, офіцери на огляд із білою зброєю, на знак того, що це почесна капітуляція, мені й тоді ригати хотілося, не кажучи вже про зараз.

Після почесної капітуляції в казармах отримав свою стрічку і бляшаний хрестик, в офіцерських та вояцьких залах жахлива п’янка, здається, навіть, якісь баби були, чорт його знає де і знайдені, але я їх не бачив, потім остання збірка і додому, як казав Рудницький, додому, мундир спалено, страшний сморід від палених кирзаків.

І відразу поза казармами: заклад сестер-назаретянок. Зійшов, заплатив, обсмикнув піджак, поправив капелюха і нагло відчув, як мене сильно лихоманить, ніби цілий світ мною трусить, але то нічого, пішов, треба йти.

У дворі закладу весела крутнява. Сестрички в чорних шатах увиваються навколо, учениць не видно, якийсь молодий хлопчина також крутиться там, упевненим кроком увійшов, так і треба йти.

— Слухаю, пане?.. — запитала мене сестричка у білому вельоні, нараз зачервонілася під моїм поглядом, я також відразу подумав собі, що, ех, марнується таке личко…

Але то нічого, не час зараз на такі дурниці, не час! Зараз треба займатися важливими справами, виправити те, що зіпсувалося!

— Маю поговорити із сестрою Евлалією, — сказав я дуже впевненим голосом, ніби й не я, чи то радше як я колишній, я передвоєнний, я в жовтій олімпії та в «Зем’янській», бонвіван і битий жак, а не той інший я, морфініст, блядун і зрадник, ані третій я, офіцер переможеного резерву.

То я й сказав те, що сказав, дивлячись у вічі тій маленькій сестричці в білім вельончику. Чайного кольору великі очі, ліниві та вологі, ніби не очі черниці, гарні очі, аж кров у мені трохи завирувала.

— Та ми зранку заняття починаємо. Треба попитати, — сказала, ніби виправдовувалася за те кружляння перед інспектором із самого Ватикану.

Знизав плечима і так гарно відобразився в її очах: такий гарний Константи Віллеманн.

— А, сестра Евлалія… прошу.

Пішов за сестричкою, під сутаною намагався додумати собі литки та стегна і те, чого вона там і не мала, але таки не додумав, а вона завела мене до будинку і до кімнатки, де, як виявилося, за скромним письмовим столиком з чимось порядкувала сестра Евлалія, невизначеного віку, з безвродливістю старих, висохлих на тараню паній, що про них не можна справді сказати, ні що вони бридкі, ані гарні, ані старі, ані молоді, бо з іншого світу, ніби ніколи й не були жінками, напівчоловічні, гонорові чоловіки в сутанах і з плоттю, зів’ялою поміж барханів.

Увійшов до кімнати з капелюхом у руці, сестричка у білому вельоні стала позаду мене.

Сестра Евлалія пильно вдивлялася в мене, не розуміючи, чого я можу хотіти, не впізнавала мене, але нараз у ній щось наче клацнуло.

— То