Читати книгу - "Морфій"

ви, пане, — сказала тихенько.

— Так точно, сестро, — сказав так, аби звучало якомога військовіше.

— У справі, ну… пакунку?

— Так точно, сестро.

Сестра Евлалія відіслала послушницю добре натренованим жестом. Сестричка в білому вельоні відреагувала краще, ніж мої улани реагували на мої накази.

— А хіба ще не рано? — запитала.

Отже, сестра Евлалія не лише владна, а ще й інтелігентна. Бо таки добре розуміє, що за два тижні після капітуляції еркаеми нікому ні до чого не можуть бути потрібні, навіть німцям ті наші цілком справні еркаеми багато на що не придадуться.

Але, дяка Богу, у котрого я не вірю, бо я ж сучасна людина, могутність форм, у які вкладаються міжлюдські стосунки, зараз на моєму боці. Бо не зможе черниця звинуватити в брехні офіцера. Тому й не відмовить мені в доступі. Тямить, що я не розповім їй, нащо мені зброя.

— Національний інтерес, — сказав я. Тупість, але сказав.

— Слухаю?.. — здивувалася сестра Евлалія.

— Польща, — бовкнув. — Польща потребує цієї зброї.

— Але вже зараз? І пан геть сам…

— Прошу, сестро, — відрізав я, бо саме час для цього. — Таємниця. Клянуся честю польського офіцера.

Евлалія мовчала, сестра Евлалія. Напевне, знала, як дешево зараз вартує честь польського офіцера. Може, уже й мала справу з якимось генералом. Хоч би й Дембом-Бернацьким. Або іншими легіонерами. Тому дивилась на мене, ніби бачила мене наскрізь, ніби моє тіло прозоре і ніби все моє негідне тіло постало перед нею оголеним.

Але форма міжлюдських стосунків є могутнішою, ніж логіка підозр!

— Добре, — каже просто.

Тож треба було братися до справи.

— Зброя залишиться на місці. Мені потрібно дістати зі скрині один пістолет. Такий маю наказ. Але цього мало: потрібна буде допомога з тим, щоб видобути, відімкнути і наново замкнути скриню, бо наразі в моєму розпорядженні людей немає.

Евлалія видивлялася в мою негідність, ніби в клоаку. Бачила: мала такі проникливі та потужні очі, що мусила бачити.

Але форма потужніша, ніж її очі.

— Тому я ім’ям Речі Посполитої вимагаю, щоб сестра надала мені допомогу з тим, щоб дістати, відімкнути, наново замкнути і закопати скриню.

Мовчання. Негідність. Клоака.

— Речі Посполитої вже немає… — зауважила Евлалія.

— Речі Посполитої не може не бути, сестро. Річ Посполита вічна, — відповів навіть трохи патетично.

Евлалія піднесла голову, впізнала в голосі патетику.

— Але ж то треба робити, мабуть, уночі, так?

— Так точно, сестро. Уночі.

— То ви, пане, прийдете тоді чи хочете тут зачекати?

— Зачекаю.

— Тоді прошу вас розташуватися в якомусь класі, прошу не ходити коридорами.

Тож я й вийшов, натиснув на першу ж клямку в коридорі, розсівся в учительському кріслі за письмовим столом і заходився чекати.

Чекав. Через дві хвилини охопила мене страшна непевність від того, чи дочекаюся. А потім уявив собі сестру Евлалію, яка зараз розсилає містом чутки: онде підпоручник із дев’ятого уланів, прийшов сам і зажадав зброї. Може, хоче продати? Може, видати німцям?

І чутки множаться, витікаючи з людських вуст до людських вух, перетікаючи до «Лурса», до «Сімона», де квітне життя кав’ярень, де сидять незареєстровані офіцери, іде прізвище, підпоручник Віллеманн, ну, прошу пана, з таким прізвищем — що ж тут дивного, чому дивуватися?..

У якому світі житиме мій Юрчик, який світ я йому готую, я сам, разом із Гітлером, Сміґлим і Сталіним?..

Юрчик. Юрчику: чому татусь таке з тобою робить, чому вливає собі у вени рідке щастя, рідкі гроші, рідкі злоті, що їх повинен радше тобі на майбутнє зберегти, заощадити, купити золото, закопати в належному місці, а любий татусь у свої вени і у вени тієї темноволосої курви рідкі радощі та спокій вливає зі шприца з золотою голкою та золотим поршнем, із гарного шприца.

А до класу постукала, а тоді зайшла гарноока й гарнолиця сестричка в білому вельончику послушниці. Принесла окраєць хліба і бляшане горня з чаєм — навіть солодженим.

Я, подякувавши, з’їв, після чого вмостився під стіною та постановив собі скористатися рештою часу для відновлення сил. Так поводиться офіцер: оптимізує час і власні вчинки.

А тому спати. Зіщулився під стіною, за лавками, стягнув зі свого хребта піджак і накрився ним, ніби коцом. Заплющуються мені очі, насичені голизною негідної Саломеї, насичені вересневими битвами, насичені обороною Варшави, і зґвалтованим містом, і понурими стінами помешкання Анєлі.

Хтось мене торсає.

— Пане поручнику!

— Під… — машинально відповідаю.

— Що? — у голосі сестри Евлалії чується подив.

— Підпоручнику.

Розплющую очі. За голосом сестри Евлалії стоїть сестра Евлалія, згорда торсає мене за плече.

— Вже час.

Підірвався. Вже час. Пригадую собі все: де я, чому, монастир закопана зброя Полонія ґроттґерівська.

Потер лице долонями. Дрижу. О рідка радосте, щастя моє рідке, де ж ти є, чому ти вийшло з мене, куди пішло, чому мене полишило, чи ти плинеш зараз у венах негідної Саломеї?

Мушу обтрусити з себе ці думки про свою пляшечку, зараз не час для неї.

Вийшов за сестрою Евлалією на подвір’я. Дві сестрички з лопатами, один чоловік неозначеної для мене професії, але з одягу роблю висновок, що то хтось типу сторожа чи візника.

— Прошу копати, — розпорядилася сестра.

— Ніхто незваний не прийде? — пересвідчувався я.

— Я поставила чати на вулиці та на вході, якщо хтось надійде — ми будемо знати.

Я зрадів, що темно, що не видно, як я паленію від сорому. Що я за офіцер.

Але ні, не так, Константи, не належить так дбати про себе самого, не слід так себе катувати, зараз важливо дістати зі скрині пістолет і з його допомогою знайти пакунок. Той найважливіший.

Лопати заскреготали об сталь, відсунули віко, сестра Евлалія дала наказ, і сестрички разом зі вбраним у робітничу одіж чоловіком почали відкривати вже запаяне віко за допомогою долота, молотків та лома.

Я став побіч, просто став, навіть рук собі не забруднивши.

Скриня роззявилась отвором. Спустився вниз, обережно, щоб не забруднити собі штанів, з-поміж залізяччя, згромадженого в тій скрині, вигрібаю маленький браунінг, шістку, перевірив магазин, повний. Шість куль. Більше мені, певно, й не треба, але для певності вигріб іще п’ять із магазина іншої шістки, яку, випорожнивши від набоїв, повернув до скрині.

Сховав пістолетик до кишені жилетки, п’ять запасних набоїв поклав до іншої кишені, з ями виліз, навіть не надто замастившись.

— Готово, — сказав твердим голосом.

— І як нам тепер зачинити цю скриню? — запитала Евлалія.

— А ви не маєте паяльної лампи? — по-дурному здивувався я.

— Та звідки?..

Оглядаю лиця, що схилилися над скринею, там дві натомлені копанням сестрички й одна тітка, ще раз дивлюся на сестру Евлалію.