Читати книгу - "В’язень Неба"

133
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 61
Перейти на сторінку:
кути, одвірки та інші виступи немилосердно мордували його тіло. В’язень затиснув зубами кулак, щоб не закричати від болю. Минуло чимало часу, коли раптом Фермін відчув різке падіння температури. Зникло й те моторошне відлуння, що розлягалося в усіх закутках замку. Вони опинилися надворі. Кілька метрів Ферміна тягли по бруківці й калюжах. Холод відразу ж почав просякати всередину мішка.

Нарешті бідолаха відчув, як його піднімають і підкидують у повітря. Приземлився Фермін, як йому здалося, на поверхню з дощок. Кроки стали віддалятися. Фермін полегшено відітхнув. Смерділо екскрементами, гнилою мертвечиною і мазутом. Почулося гурчання двигуна, що завівся, вантажівка шарпнулась і рушила. Дощана поверхня нахилилася, і мішок покотився. Фермін зрозумів, що машина, підстрибуючи на вибоїнах, поволі спускається з гори тою самою дорогою, якою в’язня привезли до замку багато місяців тому. Він пригадав, що тоді шлях угору здався йому страшенно довгим і покрученим. Утім, незабаром Фермін зауважив, що вантажівка повернула й виїхала на нову, ґрунтову, дорогу по рівній місцевості. Вони з’їхали з головного шляху, і Фермін був упевнений, що, замість спускатися в місто, машина заглиблюється далі в гори. Щось пішло не так.

Тільки зараз йому спало на думку, що Мартін міг не врахувати всього, міг оминути якусь важливу деталь. Урешті-решт, ніхто напевне не знав, що роблять із трупами арештантів. Мартін міг не подумати про те, що мерців, либонь, просто вкидають до якоїсь пічки, щоб спекатися їх. Оце посміється Сальґадо, коли прокинеться від свого хлороформного сну й дізнається, що Фермін Ромеро де Торрес – чи як там його насправді звали – перш ніж згоріти в пеклі, підсмажився живцем.

За кілька хвилин машина почала скидати швидкість, і до Ферміна донісся такий сопух, якого він у своєму житті ще не чув. Серце йому стиснулося, і, тамуючи нудоту від нестерпного смороду, Фермін гірко пошкодував, що послухався божевільного Мартіна й не лишився у своїй камері.

22

Прибувши до замку Монтжуїк, пан комендант вискочив із машини й поквапився до свого кабінету. Перед дверима за маленьким столиком сидів, наче приклеєний, секретар і передруковував двома пальцями денну кореспонденцію.

– Кидай ті листи й біжи по конвоїрів: нехай негайно приведуть до мене цього сучого сина Сальґадо, – наказав Вальс.

Секретар розгублено глянув на свого начальника, не наважуючись розтулити рот.

– Чого сидиш наче громом ударений? Рухайся!

Червоний як рак, секретар підвівся, уникаючи розгніваного погляду Вальса.

– Сальґадо помер, пане коменданте. Цієї ночі…

Вальс заплющив очі й глибоко вдихнув.

– Пане коменданте…

Не гаючи часу на пояснення, Вальс припустився бігти й зупинився тільки перед камерою номер тринадцять. Побачивши його, наглядач пробудився зі свого напівсну й по-військовому віддав честь.

– Ваша ясновельможносте, доповідаю, що…

– Відчиняй. Хутко.

Наглядач відімкнув камеру, і Вальс миттю кинувся всередину. Підскочивши до койки, він схопив чоловіка, що лежав там, за плече й сильно шарпонув. Сальґадо перекинувся долілиць. Вальс нахилився над ним і принюхався до подиху. Тоді обернувся до нажаханого наглядача.

– Де тіло?

– Забрали грабарі…

Вальс відважив йому ляпаса, збивши з ніг. У коридорі з’явилися два охоронці й стали, очікуючи наказів коменданта.

– Він мені потрібен живим, – промовив той.

Охоронці кивнули й швидко полишили блок. Вальс затримався і якийсь час стояв біля камери Мартіна й лікаря Санаухи, спираючись на ґрати. Наглядачу, який уже звівся на ноги й не наважувався навіть дихати, здалося, що пан комендант сміється.

– Твоя ідея, Мартіне, чи не так? – нарешті запитав Вальс.

Потім, неначе бажаючи виявити повагу, вклонився й рушив коридором, повільно плескаючи в долоні.

23

Фермін зауважив, що вантажівка сповільнила хід, долаючи останні перешкоди на ґрунтовій дорозі. Машина хвилини дві ще повзла із жалібним скреготом по вибоїнах, а потім двигун затих. Нестерпний сморід, що просякав крізь тканину мішка, годі було описати. Двоє грабарів підійшли до кузова вантажівки, почулося клацання засува, що тримав задній борт, а потім зненацька – сильний ривок і падіння.

Фермін ударився об землю боком. Тупий біль розійшовся плечем. Перш ніж утікач якось відреагував, грабарі знову підняли мішок із кам’янистої поверхні й, узявшись за протилежні кінці, понесли його схилом догори. За кілька метрів вони зупинилися й кинули свою ношу знову. Фермін почув, що один із грабарів, опустившись навколішки, заходився розшморгувати вузол, яким було зав’язано мішок. Другий відійшов на кілька кроків убік і начебто взяв щось металеве. Фермін спробував ковтнути повітря, але жахливий сморід обпікав горлянку. Утікач заплющив очі. Холодний вітер війнув йому в обличчя. Грабар узявся за суцільний кінець мішка й, смикнувши щосили, витрусив тіло. Фермін покотився по камінню й калюжах.

– Нумо! На три! – сказав один із грабарів.

Вони взяли Ферміна, що силкувався не дихати, за руки й за ноги.

– Слухай-но! А він не спітнів?

– Якого хріна жмурові пітніти, телепню? У калюжу, мабуть, потрапив. Раз, два і…

Три. Фермін відчув, що тіло його розхитується туди-сюди. За мить він злетів у повітря і здався на свою долю. У польоті він розплющив очі й устиг помітити тільки те, що падає у великий рів, викопаний у схилі гори. Місячне світло давало змогу роздивитися тільки щось білувате, що вкривало дно. Фермін вирішив, що це каміння, і за півсекунди до удару спокійно подумав, що не боїться померти.

Приземлення було м’яке. За Ферміновими відчуттями він упав на щось податливе й вологе. П’ять метрів над ним один із грабарів тримав лопату, вміст якої висипав у рів. Білястий порошок блискучою хмаринкою накрив Ферміна, пестячи його, але вже за мить шкіру запекло так, наче її облили кислотою. Грабарі пішли. Фермін підвівся й побачив, що потрапив у велику незакидану могилу, у якій повно було трупів, присипаних негашеним вапном. Він спробував було струсити із себе цей пекучий порошок, а потім, борсаючись поміж мерцями, кинувся до стіни рову і став лізти догори, угризаючись пальцями в землю й не зважаючи на біль.

Видершись із ями, Фермін спромігся доповзти до калюжі й змити брудною водою вапно. Потім зіп’явся на ноги й переконався, що вогні вантажівки віддаляються, зникаючи в темряві. Обернувшись на мить, він побачив, що могила розкинулася під його ногами, наче океан трупів, переплетених між собою. Ураз наринула нестримна нудота. Фермін упав навколішки й вивергнув на руки жовч упереміш із кров’ю. Запах смерті й панічний жах забивали йому дух. Аж тут почулося віддалене гуркотіння двигуна. Фермін звів погляд і побачив промені фар двох машин, що наближалися. Тоді він побіг до згір’я і незабаром опинився на невеличкому рівному майданчику, з якого видно

1 ... 29 30 31 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В’язень Неба», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В’язень Неба"