Читати книгу - "Острів Скарбів"

Смоллетт. – Якщо ви хочете почати перемовини, можете йти сюди. Але якщо ви замислили зраду, стережіться!

– Годі, капітане! – зі сміхом крикнув Довгань Джон. – Одного вашого слова цілком достатньо. Ми обоє джентльмени й можемо довіряти один одному.

Ми бачили, як пірат із білим прапором намагається відмовити Сильвера. І він чинив правильно, беручи до уваги не дуже люб’язний капітанів тон. Але Сильвер тільки розсміявся у відповідь і ляснув його по плечу, ніби сама думка про небезпеку видалася йому безглуздим жартом. Він наблизився до частоколу, перекинув спочатку свою милицю, а потім із надзвичайно спритністю переліз сам.

Мене дуже цікавило те, що відбувалося усередині огорожі, і тому я повівся, як препоганий вартовий. Я навіть відійшов від бійниці й став позад капітана, що сидів на порозі, підперши голову рукою, і задумливо дивився на вируючу в чавунному казані джерельну воду, насвистуючи пісеньку «За мною, юнаки і діви!»

Сильвер ледве ноги переставляв, ідучи вгору крутим схилом. На сипучому піску, всіяному корявими пнями, він зі своєю милицею здавався так само безпорадним, як корабель на мілині. Але він терпляче переборов усі перешкоди й наблизився до капітана, вітаючи його з великою пошаною. Сильвер убрався по-святковому: у довгий до колін синій каптан із мідними ґудзиками, а на голові в нього красувався зсунутий на потилицю новий трикутний капелюх.

– А от і ви, добродію! – кинув капітан, підводячи голову. – Сідайте ж.

– Чи ви не впустите мене всередину, капітане? Ранок занадто холодний, щоб сидіти на сирому піску, – поскаржився Сильвер.

– Якби була ваша воля залишитися чесною людиною, Сильвер, сиділи б ви тепер у теплі в своєму камбузі, – завважив капітан. – Самі на себе й нарікайте. Коли ви служили коком, з вами обходилися добре, а тепер, капітане Сильвер, ви, якщо казати по-простому, бунтівник і пірат, і не заслуговуєте ні на що, окрім шибениці.

– Добре, добре! – швидко поступився Сильвер, сідаючи на пісок. – Дайте тільки мені потім руку, щоб я міг підвестися. А гарна тут місцинка! І ти отут, Джиме? Доброго ранку! Лікарю, моє шанування! Так ви отут усі зібралися, як щаслива родина, якщо можна так висловитися.

– До справи, до справи, добродію, – нагадав капітан.

– Так, ваша правда, капітане Смоллетт, – відповів Сильвер. – Обов’язок передовсім, це безсумнівно. Отже, зізнаюся, ви спритно викинули коники минулої ночі. Дехто з вас уміє звертатися з ганшпугом. Зізнаюся, це було несподіванкою не тільки для моїх людей, але й для мене самого. Тому я тут. Але завважте, капітане, вдруге вам це не вдасться. Ні, чорт забирай! Ми виставимо надійних вартових і зменшимо порції рому. Мабуть, ви думаєте, що ми всі перепилися? Але, запевняю вас, я був тверезий, тільки утомився, як собака. Якби я прокинувся секундою раніше, ми б захопили вас на місці. Він ще дихав, коли я підійшов до нього.

– Далі, – холоднокровно наказав капітан Смоллетт.

Сильверові слова були для нього загадкою, але він і оком не змигнув. А про мене – я зрозумів, що до чого. Мені пригадалися останні слова Бена Ґанна, і я подумав, що то він уночі несподівано з’явився на гостину до піратів, коли ті валялися п’яні як чіп біля багаття. Отже, замість п’ятнадцяти ворогів тепер залишилося чотирнадцять.

– Справа от у чому, – вів далі Сильвер. – Ми хочемо дістати скарби, і ми їх дістанемо. По всьому. Ви ж, звичайно, хочете врятувати своє життя. Адже у вас є мапа, чи не так?

– Можливо, – відповів капітан.

– Вона у вас, я знаю, – заперечив Довгань Джон. – Нема чого відмагатися, – це не дасть вам користі, будьте впевнені. Нам потрібна ваша мапа. Я не хочу заподіяти вам лиха.

– Ви не обдурите мене, добродію, – відрубав капітан. – Ми добре знаємо, що ви хотіли з нами вчинити. Тепер ви й самі побачили, що це не так легко.

Капітан спокійно подивився на нього й заходився набивати люльку.

– Якщо Абрахам Ґрей… – почав Сильвер.

– Облиште, – урвав капітан Смоллетт. – Ґрей нічого мені не розповідав, і я в нього нічого й не запитував. Скажу більше – я із задоволенням підірвав би і вас, і його, і весь цей проклятий острів! От яка моя думка, добродію!

Цей гнівний спалах, вочевидь, охолодив Сильвера, що вже не стримував люті.

– Як бажаєте, – відповів він спокійним голосом. – Думайте, що хочете. Ви, здається, збираєтеся закурити люльку, капітане, і я з вашого дозволу зроблю те ж саме.

Він набив люльку і закурив. Обоє сиділи мовчки, пихкали люльками й позирали один на одного, зрідка нахиляючись, щоб сплюнути. Кумедна то була картина.

– От наші умови, – мовив нарешті Сильвер. – Ви віддаєте нам мапу, щоб ми могли знайти скарби, припиняєте підстрілювати безневинних матросів й убивати їх уві сні. Якщо ви даєте згоду, ми пропонуємо вам або повернутися на судно, коли ми завантажимо скарби, і я даю вам слово честі, що висаджу вас будь-де на берег живими-здоровими, або ж, якщо вам це не підходить, бо багато хто з матросів точить на вас зуби через старі рахунки, – залишитися тут, на острові. Ми поділимо з вами нарівно всі запаси, і я обіцяю вислати за вами перший зустрічний корабель. Ви бачите, що я кажу діло: кращих умов вам важко домогтися. І сподіваюся, – отут Сильвер навмисно підвищив голос, – що всі ваші люди в блокгаузі чують мої умови.

Капітан Смоллетт підвівся й витрусив попіл із люльки на долоню лівої руки.

– І це все? – запитав він.

– Моє останнє слово, чорт забирай! – відповів Джон. – Якщо ви відмовитеся, замість мене заговорять мушкети.

– Чудово, – сказав капітан. – А тепер слухайте мою відповідь. Якщо ви прийдете сюди поодинці беззбройні, я закую всіх у кайдани й відвезу в Англію, де вас будуть судити з усією суворістю. Інакше вам буде гірше – це така сама правда, як те, що мене звуть капітан Смоллетт і що я підніс тут британський прапор. Скарбів ви не знайдете. На кораблі ви нікуди не підете: ніхто з вас не вміє керувати судном. Боротися з нами вам не під силу: Ґрей самотужки упорався з п’ятьма вашими піратами й утік. Ви міцно сіли на мілину, капітане Сильвер, і не швидко виберетеся звідти. От вам останнє моє добре слово. Клянуся, що у першій сутичці, що трапиться, пущу вам кулю в спину. А тепер забирайтеся геть, поки живі, і хутко.

Сильверові очі налилися люттю. Він витрусив попіл із люльки й гукнув:

– Дайте мені руку, щоб я міг підвестися!

– Тільки не я, – відмовився капітан.

– Хто ж допоможе мені встати?! – заревів Сильвер.

Ніхто з нас не