Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

У 1998 році на святкуванні вісімдесятиліття Академії й її президента величезний зал палацу «Україна» овацією зустрів повідомлення про присвоєння Б. Є. Патону, першому в державі, звання Героя України.

Багатьох дивує, як Борису Євгеновичу в його роки вдається зберегти працездатність і інтерес до життя. У цьому плані він дотримується поглядів знаменитого лікаря Амосова, його ідей омолоджування.

Борису Патону довелося працювати при багатьох вождях, близько спілкуватися з Хрущовим, Брежнєвим, Андроповим, Горбачовим, Путіним, Кучмою. Життя вберегло його від репресій, – як і батька. «Може, власті розуміли, що ми робимо для держави щось корисне, – зазначив якось Борис Євгенович. – Я з 1953 року працюю директором Інституту електрозварювання, а з 1962-го – президентом академії. Так от, питають: як же це так, що при всіх радянських вождях я залишався на своїх посадах? А відповідь проста: я працював. Разом, звичайно, зі своїм колективом. І вожді розуміли, що я шкоди їм не приношу, а користь від мене є. Якщо ж мене кудись вигнати, то справа розвалиться. Немає науки, немає держави… Про це керівники люблять говорити, але дуже мало роблять для зміцнення і розвитку науки».

Патон вважає, що політика – це не та сфера, в яку треба йти. Щастя творчості – головний стимул його життя.

Він відчував свою необхідність справі науки завжди, навіть в ті важкі дні 1991 року, коли натовп, чи то збуджений свободою, чи то з чиєїсь намови, кричав під вікнами кабінету президента Національної академії наук України: «Патона з трону!»

Сам же Борис Євгенович в одному з інтерв’ю того часу так відреагував на нападки натовпу: «Я не щур, щоб тікати з корабля, що потопає»

Той час запам’ятався українським ученим і академікам холодними неопалюваними кабінетами і лабораторіями, електроживленням, яке подавалося за розкладом, непрацюючими ліфтами, відсутністю засобів не тільки на нове устаткування, але і на канцтовари, багатомісячними затримками заробітної плати.

Ціною величезних зусиль президія Академії й її президент добилися правового забезпечення існування академії як самоврядної наукової організації, причому вирішальну роль у цьому зіграв високий авторитет Бориса Євгеновича Патона. Саме він став ініціатором і основною рушійною силою в реформуванні Академії стосовно нових умов. Уже з другої половини 1990-х років почалося відродження науки і підвищення її ролі у вирішенні найважливіших завдань, що стоять перед економікою, політикою, культурою.

* * *

Патон звик жити у стрімкому ритмі і вміє цінувати час: «Навіть важко уявити собі, як багато ми втрачаємо через затягування термінів розробки, узгодження, освоєння, та і взагалі реалізації будь-якої справи. На проект, який потрібно зробити за місяці, у нас йдуть роки; підготовка до виробництва машини, яка могла б зайняти рік, у нас займає десять років; те, що можна оперативно вирішити за декілька годин, погоджуємо місяці. При цьому ряд організацій має досвід вирішення аналогічних завдань в стислі терміни. У нових умовах господарювання потрібно в багато разів – саме в багато разів! – скорочувати терміни досліджень і розробок, і це повинно стати керівництвом до дії».

Коли автор книги «Академік Борис Патон – праця на все життя» Б. Малиновський запитав Бориса Євгеновича: «У чому для вас полягає щастя?», він відповів: «Творча людина, отримавши цікаві, оригінальні результати, щаслива. Вона заглиблена у власну творчість і отримує справжнє задоволення від своєї праці, що іноді виснажлива, але так захоплює. У цій творчості і полягає сенс її життя. Щастя – це творчість, любов, здоров’я. Це відчуття того, що твоє життя, твоя діяльність необхідні людям».

У цьому сенсі Борис Євгенович Патон, безумовно, щаслива людина!

Вернадський Володимир Іванович

(1863—1945)

Видатний учений-енциклопедист, природодослідник, мінералог, кристалограф, геолог, хімік, історик і організатор науки, філософ, громадський діяч.

Засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, творець вчення про біосферу та її еволюцію в ноосферу

«Яка насолода «питати природу», “випитувати її”»! Який рій питань, думок, міркувань! Скільки причин для подиву, скільки відчуттів приємних при спробі обійняти своїм розумом, відтворити в собі ту роботу, яка тривала віки в нескінченних її царинах! І тут вона [людина] піднімається з праху, з брудненьких тваринних відносин… Тут вона розуміє, що вона зробила і що може зробити. Моя мета – пізнання всього, що можливо людині в даний час і згідно з її силами (і зокрема моїм) і часу. Я хочу, проте, збільшити хоч частково запас відомостей, поліпшити хоч трохи стан людини». Ці слова з щоденника, гідні навченого досвідом філософа, належать 19-річному Володимиру Вернадському. З юних років і до останніх днів життя він жив наукою, але не «зробився яким-небудь ученим щуром», і діяльність найвидатнішого ученого XX століття здійснила величезний вплив на світогляд багатьох людей. Академік О. Є. Ферс ман так писав про свого вчителя і друга: «Десятиліттями, сторіччями вивчатимуться і поглиблюватимуться його геніальні ідеї, а в працях його – відкриватимуться нові сторінки, які послужать джерелом нових пошуків; багатьом дослідникам доведеться вчитися його гострій, наполегливій, викарбуваній, завжди геніальній, але важко зрозумілій творчій думці; молодим же поколінням він завжди служитиме вчителем у науці й яскравим зразком плідно прожитого життя».

Народився Володимир 12 березня 1863 року в Петербурзі в ліберальній родині Івана Васильовича Вернадського, який після закінчення філософського факультету Київського університету став його професором. Переїхавши потім до Москви, а пізніше – до Петербурга, Іван Васильович займався аналізом економічних проблем і виданням економічних журналів, викладав політекономію в Московському і Петербурзькому університетах. Володимир був сином від його другого шлюбу з Ганною Петрівною Костянтинович, дочкою українського поміщика, що була в молодості хоровою співачкою і педагогом вокалу. А загалом, родове коріння Вернадських сягає середини XVII століття, коли литовський шляхтич Верна боровся проти Польщі на боці Богдана Хмельницького; пізніше його нащадки осіли в Києві.

Дитинство Володимир провів у Петербурзі, а потім у Харкові, де поступив у гімназію, а влітку з родиною виїжджав до численних і гостинних полтавських родичів. На все життя він зберіг прихильність до мови, історії і культури рідного краю, спеціально ними займався і в «Замітках з історії України» зараховував себе до «рідного племені Українського». Найближче сімейне оточення сформувало культуру і суспільні переконання юного Володимира. Особливий слід у його душі залишив старший звідний брат Микола, син рано померлої від туберкульозу першої дружини батька, чудового російського публіциста