Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

М. М. Шигаєвої. Улюбленець родини, надзвичайно обдарований юний художник і поет, Микола був першим учителем Володі з читання і письма, ввів його в скарбницю світової культури.

З 13 років Володимир почав вести докладний щоденник, який виявив несподівані сторони його особистості. Виявляється, з раннього дитинства він був наділений дивними, такими, що лякали його самого, якостями. Разом із спадковим лунатизмом в ньому проявилася здатність уві сні і наяву вступати в контакт з образами дорогих йому людей, причому в яскравій галюцинаторній формі. Але «через страх» (його власне пояснення в пізніх щоденниках) Володимир рішуче заглушив у собі такого роду «містичні» рецептори, свідомо закривши для себе цю царину: «Я щось зупинив в своїй природі. Іноді жалкую, що погасив, а не розвинув цю здатність… Твердо і ясно усвідомлюю, що якась сторона бачення мною в моїй особі зупинена». Але витіснені здібності поверталися до нього в екстремальних ситуаціях. А свідоме самообмеження, гранична дисциплінованість і цілеспрямованість стали основою всього його наукового і особистого життя.

Після переїзду родини до Петербурга Володимир закінчив гімназію і в 1881 році поступив на природознавче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де під впливом видатного ученого В. В. Докучаєва зайнявся мінералогією і кристалографією. Але його інтереси не замикалися на цих вузьких областях науки. Вернадський серйозно займався грунтознавством, фізичною географією, мерзлотознавством, природними водами, біологією, історією розвитку наукової думки, філософією, історією і літературою. Для читання художньої та наукової літератури він вивчив усі слов’янські мови, а також англійську, французьку, німецьку і багато інших, що допомагало йому в спілкуванні з іноземними ученими під час численних наукових відряджень по Європі.

Не залишався Володимир і в стороні від громадського життя. У 1883 році він став одним із засновників студентського науково-літературного товариства і керував його науковою радою. Теплі стосунки і схожість поглядів (за винятком терору) пов’язували його з одним із членів товариства Олександром Ульяновим. Але близькими друзями Вернадського на все життя стали брати С. і Ф. Ольденбурги, Корнілов, Гревс, Шаховський, Ушинський, Краснов. А в створену ними групу по вивченню народної літератури увійшла і Наталія Єгорівна Старицька. У 1886 році вона стала його дружиною і дала йому щастя і ту підтримку, яку Володимир Іванович після смерті батька не отримував ні від матері, ні від молодших сестер, Ольги і Катерини. Подружжя прожило разом більше півстоліття, виховало двох дітей – Георгія (1887) і Ніну (1898), а тисячі листів, написаних ними, стали свідками їх не згаслих з роками почуттів і повного взаєморозуміння.

Після закінчення університету в 1885 році Вернадський був залишений при ньому хранителем мінералогічного кабінету і вів активну науково-дослідну роботу в області мінералогії, кристалографії і суміжних наук. Замах на життя государя і арешт О. Ульянова (1887) трохи не обірвали успішно почату кар’єру ученого. Щоб уникнути звільнення Вернадського, Вільне економічне товариство відправило Володимира Івановича досліджувати поклади фосфоритів у Смоленській губернії. А ранньою весною 1888 року університет відрядив його на стажування до видатного фахівця в області кристалографії П. Грота до Мюнхена і до Парижа – до Л. Ле Шателье і Ф. Фуке. Протягом двох років молодий учений працював у різних наукових установах Німеччини, Австрії, Італії і Франції і до тем, що цікавлять його, додав органічну і неорганічну хімію.

Відразу після повернення Вернадський був призначений керівником кафедри мінералогії фізико-математичного факультету Московського університету і разом з Докучаєвим займався ґрунтознавчими дослідженнями на Полтаві. У 1891 році він уже приват-доцент, через сім років потому захищає докторську дисертацію «Явища зсуву кристалічної речовини» і стає професором мінералогії і кристалографії Московського університету. До цього періоду відносяться і його перші роботи з геохімії – нової науки, яку Вернадський розвинув з генетичної мінералогії, – а також геологічні дослідження на Лівобережній Україні, в Польщі, на Уралі, в Криму. Лекції, обширні наукові дослідження, робота над фундаментальними проблемами не віддалили ученого від громадського життя. Під час голоду 1895 року він активно брав участь у кампанії по збору засобів для селян і був одним з організаторів і діяльних членів так званого «Приютинського братства». Протягом семи місяців разом з друзями і однодумцями Вернадський не покладаючи рук рятував селян від голодної смерті. У 1890-х роках він неодноразово обирався земським гласним Моршанського повіту Тамбовської губернії, де розташовувався родинний маєток Вернадівка. Ця ж громадянська позиція змусила Володимира Івановича на знак протесту проти репресивної антистудентської політики Міністерства освіти та поліцейського свавілля вийти у відставку разом з іншими професорами і викладачами, залишивши пост помічника ректора.

* * *

Для Вернадського 1911 рік був ювілейним – 25-ліття наукової, педагогічної діяльності, а також сімейного життя. Учні підготували і випустили збірку своїх статей з посвятою вчителеві, а палеонтолог Г. Б. Міссуна назвала в його честь відкриту нею діатомову водорість. На той час син Георгій, історик за освітою, готувався стати професором історії. І в цьому ж році Вернадський переїхав до Петербурга, де незабаром був обраний академіком і завідував мінералогічним відділенням Геологічного музею. Йому доводилося постійно курсувати у справах між Петербургом і Москвою, але незважаючи на громадське навантаження щорічно в спеціальних журналах з’являлося по 10—15 статей. Різноманітні були і маршрути наукових відряджень Вернадського: Скандинавія, Франція, Ірландія, Англія, Італія, Греція. А для студентів він організовував мінералогічні екскурсії на Урал.

Усвідомивши значення радіоактивних речовин як джерела енергії і засобу створення нових хімічних елементів, Вернадський активно взявся за практичну роботу по картуванню родовищ радіоактивних мінералів і збору зразків. Володимира Івановича вважають творцем радіогеології як самостійного наукового напряму. Проблемами радіоактивності він займався з 1908 року. Вже в червні 1911 року ним була організована перша експедиція за радієм. Відкриття радіоактивних руд у Фергані, пошуки їх на Уралі і в Забайкаллі дозволили створити власну сировинну базу. Зібрані у Ферганській долині зразки досліджували в лабораторії, і з мінералу тюямуюніту вперше отримали російський радій. У 1909 році стараннями Вернадського була створена Радієва комісія, в січні 1912 року запрацювала перша в Росії радіохімічна лабораторія.

Перша світова війна виявила необхідність створення сучасної мінерально-сировинної бази. У 1915 році за ініціативою Вернадського була створена і очолена ним Комісія з вивчення природних продуктивних сил Росії (КЕПС), що про працювала до 1930 року. Вона об’єднала відомих учених з 16 інститутів: геологів, хіміків і економістів. Вперше були відкриті боксити (Тихвинське родовище), дана оцінка залізняку Уралу, досліджені фосфорити Центральної Росії тощо.

Ще з 1912 року Вернадські на літо переїздили в Україну, де придбали ділянку землі в Шишаках під Полтавою і на високому лівому березі Псла побудували двоповерховий будинок.