Читати книгу - "Білий домініканець"

class="p1">Раптом я так виразно відчув близькість Офелії, наче вона стояла біля нас.

Старий теж відчув щось і швидко підняв голову. Його риси раптом запроменилися щастям.

«Ти знаєш, вона завжди тут! Звідси вона надводить мене трохи до будинку, а тоді вертає назад, — бурмотів старий. — Вона сказала мені, що тут чекає на тебе. Вона сказала, що кохає тебе!»

Він приязно поклав мені долоню на руку, глянув ув очі щасливим довгим поглядом і тихо договорив: «Я тішуся, що вона тебе кохає!»

Я не відразу знайшов що відказати. Затинаючись, я нарешті вичавив: «Але ж ваша донька… той… хіба вона не в Америці?»

Старий нахиляється до мого вуха й загадково шепоче:

«Тс! Ні! Так гадає моя дружина, а ще інші люди. Але вона померла! І про це знаємо тільки ми двоє: ти і я! Вона сказала мені, що ти теж про це знаєш! Навіть пан Паріс не знає про це».

Він зауважує мій подив, нахиляється і старанно повторює: «Атож, вона померла! Але вона не мертва. Син Божий, Білий домініканець, зглянувся над нами і дозволив їй бути поряд з нами!»

Я розумію, що старий дійшов дивного душевного стану, що його дикуни в давнину звали «Священним шалом». Він здитинів, він бавиться з камінчиками, наче дитя, він мовить просто й виразно, проте його свідомість стала свідомістю провидця.

«Але ж як сталося так, що Ви про це взнали?» — питаю я.

«Якось уночі працював я на токарці, — розказує він, — раптом водяне колесо стало, і мені вже не до снаги було його зрушити. Так я заснув за столом. Уві сні я побачив мою Офелію. Вона сказала: «Мені, тату, не до сподоби, що ти працюєш. Я мертва. Річка відмовляється обертати колесо, і мені доведеться робити це за неї, якщо ти працюватимеш і далі. Прошу тебе, покинь! Інакше я лишатимуся завжди там, у річці, і не зможу прийти до тебе».

Коли я прокинувся, то миттю, ще вночі, побіг до церкви Пречистої діви. Було темно, хоч оком світи, тиша стояла мертва. А в церкві звучав орган. Я й подумав, що церква, певно, замикана, і всередину не потрапити. Проте я вирішив, що, коли сумніватимусь, то й справді не ввійду туди, а відтак відкинув сумніви. У церкві панувала непроглядна пітьма, проте домініканець мав таку білосніжну сутану, що я міг бачити все зі свого місця під статуєю пророка Йони. Офелія сиділа біля мене і пояснювала все, що робив святий, цей Білий велетень.

Спочатку він став перед вівтарем і завмер там із розпростертими руками, наче величезний хрест. Статуї всіх святих і пророків один за одним зробили це ж саме, поки вся церква не наповнилася живими хрестами. Тоді підійшов він до скляної раки і поклав у неї щось, що нагадувало чорний кремінець.

«Це твій нещасний мозок, тату, — сказала моя дочка Офелія. — Зараз він замкнув його в скарбницю, бо не хоче, щоб ти обтяжував його через мене. Коли ти знову знайдеш його, він обернеться на самоцвіт».

Уранці наступного дня потягло мене сюди, до лавки, хай я і не знав, чому. Тут я щодня бачуся з Офелією. Вона раз у раз розповідає мені, яка вона щаслива, і як добре ведеться там, у краю блаженних. Там і мій батько, трунний майстер, і він подарував мені все. Він уже не має жалю на мене за те, що я малим підпалив клей.

Коли в раю настає вечір, каже вона, там починається вистава, і янголи дивляться, як Офелія грає в п’єсі «Король Данський»… І в кінці кронпринц бере її за себе, і всі радо слухають, як вона розповідає, що у неї все так добре виходить.

«За це я маю дякувати тільки тобі, тату, — каже вона щоразу, — бо ж тільки завдяки тобі я навчилася цього на землі. Нічого я так не хотіла завше, як стати актрисою, і тільки завдяки тобі, тату, бажання моє виповнилося».

Старий замовк і захоплено подивився на небо. Я відчув на язику огидний гіркуватий присмак. Хіба мертві брешуть? Або ж він усе це вигадав? Чого Офелія не скаже йому правду, хай у м’якій формі, коли вона може спілкуватися з ним?

Страшна думка, що царство брехні сягає і потойбічного світу, крає мені душу.

Поволі до мене приходить розуміння. Близькість Офелії захоплює мене так сильно, що миттю переді мною постає істина, і я знаю: він бачить тільки її образ, а не її саму, бачить і розмовляє з тим образом. Це ілюзія, породжена його власним потаємним бажанням. Його серце ще не захололо, як моє, тож правда в його очах викривляється.

— Мертві можуть творити чудеса, коли на це є управа Божа, — починає знову старий, — вони можуть стати плоттю і кров’ю і ходити серед нас. Ти віриш у це? — питає він твердо, мало не загрожуючи.

— Гадаю, що в цьому немає нічого неможливого, — ухильно відказую я.

Старий, схоже, удовольняється і замовкає. Відтак він підводиться і йде. Без жодного слова.

За мить він вертає, встає напросто мене і мовить:

— Ні, ти не віриш в це! Офелія хоче, щоб ти сам побачив і повірив. Ходімо!

Він хапає мене за руку, наче хоче потягти за собою.

Вагається. Дослухається, так, наче чує чийсь голос. «Ні, ні, не зараз, — бурмоче він про себе неуважно, — чекай на мене тут сьогодні вночі».

Він іде.

Я проводжу його очима. Він плете ногами кренделі, наче п’яничка, і тримається за стіну будинку.

Я не знаю, що його думати про все це.

Голова Медузи

Ми сидимо за столом у невеликій, нужденній комірчині: точильник Мучелькнаус, маленька горбата швачка, про яку в місті подейкують, що вона — відьма; якась стара товстуха, чоловік з довгим волоссям (їх обох я досі ніколи не бачив) і я.

На шафі в червоному склі блимає каганець, над ним висить яскрава картинка, що зображає Матір Божу, а з її серця стирчать семеро мечів.

— Давайте помолимось, — каже чоловік з довгим волоссям, б’є себе в груди і за мить уже белькоче «отченаш».

Його руки худющі і геть бліді, наче вони належать бідному безкровному шкільному вчителеві; з сандалі визирають його босі ноги.

Товста жінка зітхає і гикає, наче ось-ось заллється слізьми.

— Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь. Давайте зробимо ланцюжок і заспіваємо, бо духи люблять музику, — випалює чоловік з довгим волоссям.

Ми беремо один одного за руки на поверхні столу, і чоловік і жінка тихо