Читати книгу - "Білий домініканець"

Співають вони хто в горох, а хто по дрова, проте такі непідробні смиренність і розчулення бринять в їхніх голосах, що це мене мимоволі захоплює.

Мучелькнаус сидить нерухомо, очі його сяють в радісному очікуванні. Благочестивий спів уривається. Шваля засинає; я чую, як вона хрипко дихає уві сні. Вона поклала голову на руки на столі. На стіні цокають дзиґарі; довкола тихо, мов у вусі.

— Тут нестає сили, — каже чоловік і дивиться на мене з докором, так, наче я цього причиною.

У шафі щось потріскує, ніби ламається дерево.

— Вона йде! — схвильовано шепоче старий.

— Та ні, це Піфагор, — повчає нас патлань.

Товстуха гикає. Цього разу тріщить і хрумтить у столі, руки швачки починають ритмічно сіпатися, ніби припасовуючись до її живця.

На мить вона підводить голову, її зіниці закотилися під повіки і видно лише баньки… Потім вона знову опускає голову.

Одного разу я бачив, як помирав маленький цуцик, це було дуже схоже. Вона переступила поріг смерті, відчуваю я.

Вона й далі ритмічно стукає рукою по столу. Здається, ніби її життя перейшло в цей стук. Я відчуваю, як під моїми пальцями щось у дереві тихо шелестить, так наче надимаються і лускаються бульбашки. Варто їм розірватись, і з них наче виповзає крижаний холод, розходиться і ширяє над поверхнею столу.

«Це Піфагор!» — грудним голосом упевнено каже патлань.

Холодне повітря над столом оживає і починає вібрувати; я згадую про «згубний північний вітер», про який тоді, опівночі, говорили капелан і мій батько.

Раптом у кімнаті щось страшенно грюкнуло: стілець, на якому сиділа швачка, беркицьнувся, а сама вона розляглася на підлозі.

Жінка і чоловік піднімають її на лавку, що стоїть біля коминка. Вони заперечно хитають головою, коли я питаю їх, чи вона, бува, не покалічилась, і знову сідають до столу.

Зі свого місця я бачу хіба що тіло швачки; на обличчя лягла тінь од шафи. Внизу перед будинком проїздить важка хура, аж тремтять стіни; стукіт коліс давно затих, але стіни якимось дивом дрижать і досі. А що, коли я помиляюся? Або, може, мої почуття так загострилися, що я можу уловлювати те, що вже було колись: тонку вібрацію речей, яка згасає значно пізніше, ніж прийнято зазвичай вважати?

Іноді мені доводиться заплющувати очі: так дратує червоне світло каганця. Там, куди воно падає, форми предметів розбухають, а їхні обриси зливаються в одне. Тіло швачки нагадує пухку масу, наразі вона вже сповзла з лавки на підлогу.

Я твердо вирішив не знімати очі, доки не станеться щось значне. Я хочу залишитися паном над своїми почуттями.

Я відчуваю внутрішню пересторогу: майся на бачності! Якась глибока недовіра виникає в мені, наче щось диявольськи підступне, якась зловісна істота отрутою прослизнуло в кімнату.

Слова з листа Офелії: «Я буду поруч з тобою і вбережу тебе від будь-якої небезпеки», виринають мені в голові так ясно, що майже їх чую.

Зненацька одночасно з трьох уст лунає крик: «Офелія!»

Я розплющую очі і бачу: над тілом швачки ширяє синюватий спрямований верхівкою догори конус, витканий з кільцеподібного туману. Другий конус, схожий на перший, спускається зі стелі. Його верхівка спрямована донизу: вона тягнеться до верхівки першого, поки вони не зливаються один з одним, утворюючи щось на кшталт величезного, заввишки з людину, піскового годинника.

Потім раптом ця форма, як зображення в магічному ліхтарі, що його чиясь рука одним махом навела на різкість, набула чітких обрисів і перед нами виникла Офелія, жива й реальна.

Вона з’являється так чітко і тілесно, що я голосно скрикую і мало не кидаюся до неї.

Але крик жаху в мені — в моїх власних грудях — крик жаху, в який зливаються відразу два різних голоси, в останню мить стримує мене:

«Згніти своє серце, Христофоре!»

«Згніти своє серце!» — лунає в мені, наче одночасно кричать мій першопредок і Офелія.

Привид зі світлим обличчям прямує до мене. Кожна бганка на вбранні така ж сама, якою була і за життя. Той таки вираз на виду, ті ж гарні замріяні очі, чорні довгі вії, брови на шнурочку, тонкі білі руки, — яскраво-червоні губи і ті дихають свіжістю. Хіба що коси її запнуто вуалькою. Вона ласкаво схиляється наді мною, я відчуваю, як б’ється її серце, вона цілує мене в чоло і обвиває руки навколо моєї шиї. Тепло її тіла проникає в мене.

«Вона ожила! — кажу я собі. — Понад усякі сумніви!»

Кров моя закипає, і недовіра поволі тане від солодкого відчуття щастя, проте голос Офелії кричить у мені дедалі тривожніше; ніби від безсилля й розпачу вона заламує собі руки:

«Не залишай мене! Допоможи!.. Бо він просто вдягнув мою маску!» — нарешті я чую щось розбірливе. Відтак голос уривається, наче рот зав’язали хусткою.

«Не залишай мене!» Це ж був заклик про допомогу! Він узяв мою душу зглибока!

«Ні, ні, моя Офеліє, ти, яка живеш у мені, я тебе не залишу!»

Я стискаю зуби, і холону… холону через недовіру. «Хто це «Він», який вдягнув маску Офелії?» — запитую я в своєму Дусі і наводжу оком на обличчя примари. Раптом лице її прибирає виразу безживної кам’яної подобизни, зіниці звужуються, так наче в них утрапив промінь світла.

Здається, якась істота блискавично стискається від страху, що її впізнають; це відбувається дуже швидко, але мені вистачає миті між двома ударами мого серця, щоб уздріти в очах примари замість мене самого крихітне відображення чиєїсь чужої голови.

Наступної хвилі привид сахається від мене і лине з розкритими обіймами до точильника, який, голосно плачучи від любові і щастя, обіймає його, покриваючи його щоки поцілунками.

Невимовний жах охоплює мене. Я відчуваю, як од страху волосся мені стає диба. Повітря, яке я вдихаю, паралізує мої легені, наче крижаний вітер.

Образ чужої голови, крихітної, мов головка пришпильки, а проте, виразніший і чіткіший за все, що може розрізнити око, стоїть переді мною.

Я стуляю повіки і намагаюся затримати цей образ у пам’яті. Примара знай маячить переді мною і водночас намагається вислизнути, вона блукає довкола, мов іскра в люстрі. Відтак я змушую її зупинитись, і ми дивимося одне на одного.

Це обличчя істоти, схожої і на дівчину, і на юнака, сповнене незбагненної, нетутешньої краси.

Зіниць очам бракує, вони порожні, як очі мармурової подобизни, і блищать як опал.

Легкий, ледь помітний, але ще страшніший через свою потайливість вираз всеруйнівної безжалісності грає на вузьких, безкровних, тонко окреслених губах, з трохи піднятими вгору