Читати книгу - "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

ніг уп’ялося щось гостре й болюче.

Дівчата з цікавістю стежать за малою купою.

— Ай! — Ірка мусить допомагати собі руками.

Може, хоч пазурі впораються з тією шкарпетиною? Та легше здерти луску з риби!

Софійка тільки мовчки сопе: вона знає Росьчину силу і відчуває, що зараз відлетить у куток. Скоріше б уже Ірка!..

— Єс! — це Ірчин знак, що справу зроблено.

Софійка має протриматись іще бодай кілька секунд: не дати змоги русалці прикрити свою ганьбу, а дівчатам, навпаки, дати можливість тією ганьбою помилуватись.

Але тієї ж миті Росава відштовхує Софійку вбік і зривається на рівні. Софійка боляче вдаряється головою і вкривається ногами. Та встигає зиркнути на Росині ступні. Всі роблять те саме, бо ще не забули недавньої підозрілої соромливості новенької однокласниці.

— Клас-с-с! Де загоряла? В солярії чи в Анталії? Пагністі — лакуєш чи поліруєш? — захоплено споглядали чарівну Росьчину ніжку.

Трясця твої ребра!.. Не те що перетинок — жодного прищика чи хоч маленького мозольчика! Нігті — ідеальної форми, рожеві, блискучі! А золотиста засмага — мовби щойно з моря (якого Софійка не бачила).

Може, й відповіла б, та враз усі обличчя повернулись до Ірчиних шпильок:

— Упс-с-с! Ти що, й поверх взуття робиш педикюр?

Леле, у Завадчучки поверх замшевого носка були причеплені… накладні нігті! Довгі, лаковані, інкрустовані камінчиками!..

Ірка сама втупилась у свої модельні чобітки й не могла вийти з дива.

— Дівки, я випадаю в осад! — гепнулася котрась на лавку й гучно зареготала.

А потім іржали всі. Давлячись, дівчата штовхали одна одну ліктями й показували… на Софійку!

Ех, чому Софійка не страус, а навколо не Сахара? Чому вона не камбала, а навколо — не морське дно? Чому вона не…

Шкарпетки на ній перетлілі, стоптані, в суцільних діромахах!.. Шкарпетки, які, готуючись до плану «Б», зумисне вдягла сьогодні новісінькі!

— Я… У мене… Це неправда! Це все вона, русалка драговинна! — стягувала з себе смердюче ганчір’я і жбурляла ним у кляту Підліснячку.

— Та Роська наче ж не діставала до твоїх ніг! — кинув хтось із дівчат.

— Дівки, тихіше, не чіпайте її! — Роська глузливо-чемно і точно копіювала Ірчину інтонацію з останнього пункту плану «А». — Значить, сталось так у людини, буває! Значить, є причини!

Що ж, принаймні цього не бачили хлопці!..

42. План «в»

До кінця шкільного дня не зважувалась ні підвести голови, ні сказати бодай слово. Боялася зустрітись навіть з Ірчиними очима. Добре-бо розуміла: поразка руйнує і найміцніші військові спілки.

Тільки на останньому уроці зібралась на силі й написала Вадові давно задуману есемеску: «Є розмова. Стрічаємось після школи біля акації». Коли ж Вадим озирнувся і згідливо кивнув (цей не потратиться на есемеску-відповідь), на душі трохи попустило: до нього її сьогоднішня ганьба ще не дійшла.

У найтемніших барвах виклала новину про майбутнє Росьчине побачення.

— Кокнутись можна! Це повний абзац! — у розпачі вхопився Кулаківський за свою руду чуприну. — Я до неї з усією, можна сказати, душею, з усіма манатками, з усім баблом! А вона, соска засмоктана, так мене підставила, так розвела! І що вона в тому… Сашкові знайшла, ти скажи?

— От якраз це й пропоную дізнатись! Як дивишся на те, щоб завтра… прослідкувати за ними?

Ні, Софійка не збирається опускатись до принизливого стеження чи сцени ревнощів. Їй просто цікаво знати межу людського лицемірства.

— А це негаліма мисля! — прояснів хлопець. — Колись далі, що надумала?

— Сподіваюсь, твого ласкуса вона так і не бачила? — Софійка здійснювала план.

— Не ласкуса, а лексуса! Найкрутіша марка! Це тобі навіть не якийсь занюханий джип! Туркестан ти! Село неасфальтоване! — незлобливо дорікнув Кулаківський.

Софійку й справді не цікавила різниця між, як його, лексусом і занюханим джипом. Її хвилювало інше.

— То Роська його не бачила?

— На жаль, ні!

— От і чудово! Якого він кольору?

— Мокрий асфальт!

— Он куди пішов асфальт із неасфальтованого села! — пожартувала й повернулась до діла: — Добре, що не дуже примітний! Вікна затемнені?

— Законно! Крім переднього, звісно!

— Годиться… А темні окуляри?

— Фірми «Полароїд»: із наворотами! Зійдуть?

— Чудово! Отже, завтра о пів на першу під’їдь ним до зупинки! Ждатиму там.

— Але мій фазе як зробить у гаражі шмон… Ех, щось намутю йому. Або й так, без дозволу вирулю! Коротше, добазарились!

— Тільки ж… не спізнюйся, бо…

— Раз сказав, то сказав! Залізно!

43. Новий удар хвостом

Цього разу Вадове слово і справді виявилось залізним. О пів на першу його авто м’яко загальмувало на умовленому місці. Софійка відчинила дверцята й плюхнулась на сидіння поруч.

— Ей, що за нагляк? Циганки мені бракувало! — Хлопець уже зібрався випихати її з машини.

Тьху! Забула попередити, що вона буде в чорній перуці.

— Конспірація, чув про таке? — поправила зачіску. — Ану, поверни до мене свій фейсик!

Поки Вадим уторопав, що до чого, Софійка маминим косметичним олівцем намалювала йому щедрі смолянисті вуса, які аж кричали на фоні рудої чуприни.

— М-да, парочка вийшла нічого! Відпадняк! — Кулаківський насторожено освоював новий імідж перед автомобільним дзеркальцем. — Від мене в натурі тільки шнобель і локатори зостались! Але ж… але ж так вона мене зовсім не впізнає! Не здогадається, що це я, що це мої колеса!

Софійка глянула на нього довгим красномовним поглядом.

— Ой, пардо-о-он! — винувато ляснув себе по лобі. — Я ж забув, що ми не піаритись їдем, а, навпаки, шифруємось!

Утім, на балачки вже не було часу: плавкою ходою наближалась Росава. А причепурилась, жабурниця скойчаста: коса підігнута вдвоє, нова модна курточка, здається, навіть губи блиском підведені! У руках — якийсь важкенький пакунок. Хоче задобрити краденого хлопця гостинцями? На машину геть і не глянула — стала на зупинці й напружено вшнипилась у той бік, звідки мав би іти Сашко.

Рівно о першій (до Софійки завжди прибігав раніше призначеного часу!) з’явився і він. Здається, зустрічі радий.

Щось балакають. Вона йому вручає пакунок. Під’їжджає маршрутка. Сідають у неї.

— За ними! — командує новоспечена циганочка і про всяк випадок дістає татового бінокля. Лексус поплив услід за мікроавтобусом. Проїхавши місто й Олексівське болото, Сашко й Росяниця висідають на кінцевій.

Лексус пригальмовує.

Про віщось радяться (шкода, не вчепила Сашкові якогось жучка). Роська показує на лісосмугу. Звертають до неї.

Авто збочує на ґрунтівку з іншого боку лісосмуги й повільно, трохи на відстані, плететься услід.

— Не вдуплю, в чому тут фішка! — обурювався Кулаківський. — Охота їй мутити по лісах! Я ж їй і кафешку, й інтернет, і що забажає!..

Зупинились перед якимось широким сліпучо-зеленим озимим