Читати книгу - "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

ланом. Розпаковують гостинець. Скручують його докупи, виходить якийсь плаский таріль із довгим держаком. Роська щось пояснює. Фадійчук згідливо киває.

«Повбивала б обох!» — не витримують нерви і в Софійки.

Рушають навскоси через поле. Сашко тримає за держака, тарілка при землі. Шукають чогось, чи що? Ідуть неспішно, розмовляють. Враження — мовби вслід за Росяницею стебла озимини стають ще густіші й зеленіші. Утім, здається, колись чула, що там, де танцюють мавки й русалки, трава розростається. Щось показують, вимахують руками. Сміються.

Лексус і далі їде вздовж лісосмуги, через яку проглядається поле й дивна парочка. Вона все віддаляється по діагоналі, й тепер Софійка з Вадимом по черзі припадають до підзорної труби.

— Ти поклювати не прихопила? — втомлено відривається від бінокля Вадим. — Як уже не можемо в’їхати, про що вони там базарять, хоч пікнічок забацали б на природі!

Софійка осудливо дивиться на однокласника: його любов тиняється полями з суперником, а він їсти!

О, спинились! Присіли, гребуться в землі. Дістали з чохла маленьку лопатку, розкидали землю на дві купки. До кожної прикладають тарілку. Одну купку покинули. Іншу розділили на дві. Знов, наче слухавку, тулять до кожної тарілку і знов одну купку лишають, а іншу ділять. Подуріли, чи що?

Коли купка стає зовсім малою, Сашко бере її у дві жмені. Роська чаклує над обома тарілкою. У правій Сашковій руці щось виявили! Підстрибують від радості! Розчищають знахідку, роздивляються. Фадійчук хоче віддати її Росьці, але вона люб’язно відмовляється. Сашко вдячно кладе знайдену річ до кишені, й простують далі.

Хай йому грець! Як це все довго, нудно й незрозуміло! Утім, чому незрозуміло: Сашко приязно сміється, і з ним тепер усе ясніше ясного!

— Он бічна дорога! — Софійка вказує серед просторів шлях, на який мусять звернути, аби не згубити обох із поля зору.

Але, переїжджаючи якусь зовсім непримітну й мирну калюжу (чи не відгалуження Олексівського болота?), авто, як досі м’яко їхало, так м’яко грузне в багнюці. Марно Вадим натискає на всі важелі й кнопки: лексус тільки безпомічно харчить. От вам і крута марка!

— Блін! Каюк! Скотобаза! Тут нам і кранти! — вибухає горе-водій. — Вилазимо пхати!

Пхати довелось довго й тяжко. Софійчина голова під перукою аж змокріла, чобітки буксували не гірше за модерну машину, погрожуючи згубити підошви. Вадимові наворочені полароїди вилізли на саму маківку, очі от-от вилізуть з орбіт, вуса стікали по підборіддю тоненькою чорною цівкою.

Коли врешті вибрались на тверде, помітили, що нециганська парочка щезла з очей.

— Баста, вертаєм назад! — не витримав Кулаківський. — Блі-і-ін! Укокошили машину! Ти гля на цю тачку! А в салоні що робиться! Мене ж батя закопає!

— Тачка як тачка, нічого страшного! Ну, трошки в болоті, — заспокоювала дівчинка, хоч самій зробилось дуже незатишно. — Під’їдем до Олексівни — відмиємо твого ласкуса!

— Лек-су-са! Фільтруй базар! — озвіріло закричав хлопець, звертаючи на вже знайому ґрунтівку. — І взагалі, який довбаний курдупель мене підбив на цю дурню, який кінчений шизоїд втягнув у цю муру?!

Софійка скромно опустила очі.

— Закопає родак! Замочить! Зуб даю, що зариє, як останнього собаку! — Далі йшло справді майже собаче виття й потік уже не такої перекладної лексусики, тьху, лексики. До неї Софійка воліла не дослухатися. Колись вертались із Леськовичів не в кращих умовах, а від Сашка не почула й слова докору! Але пізно, пізно згадувати! Десь він геть далеко, бродить полями з іншою!

Почувалася гірше, як після недавнього шоу босоногих пункту «Б». Так, наче Роська відмолотила її ляпасами по всьому тілу. І по душі.

Але попереду вже блищали олексівські калюжі: ще ж треба відмити цю задрипану іномарку!..

44. Недільні зустрічі

Квітнева неділя видалась тепла і сонячна. Бабуся Ліна скаржиться, що дощів нема, а Софійці добре: можна переходити з чобітків на черевички. Жаль, без подарованої Сніжаною лазурової пари не цікаво.

Так смачно пахне весною! Іноді здається, мовби на світі й немає підлих русалок та зрадливих юнаків.

Уперше вивела гуляти Ростика без візочка. Трошки погойдала малюка на гойдалці, побродила з ним у дворі. Й вирішила, що пора освоювати ширші горизонти.

У хвіртці розминулась із незнайомим, років десь так під сорок.

— Дівчинко, тітка… ой, мабуть, баба… Баба Валя в якому під’їзді мешкає? — запитав Софійку.

Баба Валя йому потрібна? Чи, як завжди і всім, Роська? Проте чемно вказала на свій під’їзд.

— Дякую! — Чоловік рушив до дверей. — А то востаннє тітку ще малим бачив, може, й не впізнаю вже!

Софійку мов обухом ударило:

— Стривайте, ви не племінник із Полтави?

— Племінник із Полтави. А що, згадує мене?

— Та… буває. Каже, ви там розлучаєтесь, чи що?

— Господи, і це знає! Звідки: ми ж не листуємося!

Ти ба, Росяниця все повгадувала!

— Здається, і дочку маєте?! — не хотіла уподібнюватись доскоцьким пліткаркам, але ж вона, Софійка, за ділом питає, а не знічев’я!

— Та вже, слава Богу, виросла. Вчиться у Києві. Побула вдома та й назад поїхала.

Ага! Ось ти й попалась, видро дикобразна!

— …А я тут проїздом, є, думаю, нагода родичку навідати!

— Звичайно, звичайно! Другий поверх, двері оббиті дерматином! — Софійка потерпала, щоби племінник з Полтави нічого не переплутав і не передумав іти до баби. Хай, хай познайомиться зі своєю «новонародженою донечкою»! Хай викриє усі карти!

Ішла, гордо тримаючи братика за рученятко. Слідом не менш гордо-пишно виляла хвостиком вірна пухнаста красуня Чорнобілка.

Ану ж, скільки хлоп’я зуміє пройти власним ходом?

Малого вистачило аж до скверика (заходили не з того боку, де акація)! А потім він побачив на алейці червоненьких жучків-москаликів, умить став на чотири й поповз услід невідомим істоткам. Софійка не забороняла: хай вивчає життя, хай загартовується, хай звикає і до його мікробів. Лиш коли Ростик намірявся пробувати жучків на смак, лагідно пересувала хлопчика подалі. Братик спритно повз услід за новою здобиччю, москалики ж не менш спритно від нього втікали. У Чорнобілці, хоч та й стала майже дорослою кицею, теж забродили мисливські гени, і вона гасала в погоні за якимись пташками чи хоча б мухами.

Раптом із-за кущів густого зеленого ялівцю почулися знайомі голоси. Взяла Ростика під пахву, стишила крок і тихенько виглянула на галявину. Леле, Росава! І тут ця луската ламінарія! Краще б удома гостя приймала!

— Воно зветься не тільки сонечком, — Росяниця тримала на долоні комашку і, видно, комусь показувала, — а й божою корівкою! Бачите на спинці кружечки? Скільки їх?

— Сім!.. — не надто привітно відказали… Вірка, Надька й Любка!

— Атож! Сім кружечків — це сім дітей бога Сонця, вони ж —