Читати книгу - "Викрадач вічності"

Дівчинка замахнулася дошкою, наче бейсбольною биткою, підскочила до чудовиська й так сильно вгатила його по коліну, що дошка розлетілася на друзки, а сама Лулу впала на землю.

Від удару Гуд утратив рівновагу й замахав руками. Камінь, на якому вони з Гарві стояли, розгойдався — ще трохи, і вони обидва полетіли б у водоверть. Гуд усе не міг угамуватися, намагаючись забрати лахміття й прикрити свою порожнечу.

— Злодюжко, віддай мені мого плаща! — волало страховисько.

— На! — крикнув Гарві та пожбурив шмаття у воду.

Гуд кинувся по свій одяг, і тієї ж миті Гарві стрибнув на землю. Хлопець почув, як чудовисько загорлало. Він озирнувся й побачив, що король вампірів летить сторчака у коловерть, стиснувши плащ у кулаці.

За секунду гривата макітра виринула з води, і Гуд погріб до берега. Він був дужим, та коловорот виявився сильнішим. Потвору віднесло далеко від берега й почало затягувати до центру — туди, де водяна спіраль зникала в надрах землі.

Нажаханий Гуд почав благати про допомогу. Його жалюгідні обіцянки можна було розчути лише тоді, коли водоверть підносила його до берега.

— Злодюжко! — лементував Гуд. — Допоможи мені, і… я подарую тобі… весь світ! Він буде твоїм… навіки… навіки… віків…

А потім чорторий почав шматувати саморобне тіло вампіра: скажені води видирали нігті й зуби, вимивали друзки з гриви, розгойдували суглоби… Незабаром Гуд перетворився на живі корабельні уламки, які поступово затягувало в центр коловороту. Виючи від безсилля й люті, він рушив туди, куди врешті-решт поринає все зло — у Ніщо.

Гарві пригорнув Лулу. Він сміявся та плакав водночас.

— Нам вдалося… — сказав він.

— Що вдалося? — почулося за їхніми спинами.

Вони озирнулися й побачили Венделла. Товстун безтурботно чимчикував до них. Він знайшов собі нове вбрання, та всі речі були або завеликими, або замалими.

— Що тут таке? — поцікавився Венделл. — Чого регочете? Чого рюмсаєте?

Він глянув на озеро саме вчасно: в коловороті зникали останні рештки Гуда, і передсмертний крик упиря заглушила мутна вода.

— І що то таке? — поцікавився Венделл.

Гарві витер сльози та звівся на ноги. Нарешті Венделлів вислів здався йому доречним:

— А не байдуже? — сказав Гарві.

Живий доказ

Примарна стіна досі обмежувала Гудові володіння. Біля неї зібралися врятовані дітлахи, щоб попрощатися одне з одним. Звичайно, ніхто й гадки не мав, які пригоди очікують на них по той бік муру. Кожна дитина опинилася тут у різні роки. Чи потраплять вони назад, у свій час? Може, й так, а може, й ні.

— Навіть якщо вкрадених років уже не повернути, звільнилися ми завдяки тобі, Гарві, — сказала Лулу.

Маленький натовп вдячно загудів, дехто навіть заплакав.

— Скажи щось, — прошипів Венделл до Гарві.

— Чого це я маю щось казати?

— Бо ти герой.

— Та який з мене герой?

— Ну, так їм і скажи.

Гарві підняв руку, закликаючи всіх до тиші.

— Я лише хочу сказати… Радше за все, ми зрештою забудемо, що взагалі тут були…

Кілька дітей сказали щось на кшталт «ні, я не забуду» або «ми завжди тебе пам’ятатимемо». Та Гарві вів далі.

— Забудемо, — сказав він. — Виростемо, подорослішаємо і забудемо. Проте…

— Що? — спитала Дулу.

— Можна щоранку нагадувати собі про ці події. Скласти про них оповідку та переказувати її всім знайомим, зустрічним — геть усім.

— Нам ніхто не повірить, — бовкнув хтось.

— Байдуже, — відповів Гарві. — Ми знатимемо, що це правда — ось що найголовніше.

Зусібіч почулися схвальні вигуки.

— А тепер гайда додому, — сказав Гарві. — Ми й так згаяли тут забагато часу.

Коли діти розійшлась, Венделл штрикнув його ліктем:

— Ти ж хотів сказати, що з тебе негодящий герой і всяке таке.

— А, справді, — пустотливо всміхнувся Гарві. — Я й забув.

Перша група дітей набралася духу та пішла штурмувати мур — вони хотіли якнайшвидше лишити позаду жахіття Гудової в’язниці. Гарві дивився на них і жалкував, що не може поговорити з кожним, розпитати, як вони потрапили до рук Гуда, дізнатися, ким вони були — бездомними сиротами чи втікачами, як Венделл і Лулу. Може, серед них були такі самі, як він, — діти, які знудилися та спокусилися яскравими ілюзіями?

Цього Гарві вже ніколи не дізнається. Одне за одним діти зникали з його очей, поки не залишилися тільки вони втрьох — Венделл, Лулу та Гарві.

— Ну, — мовив до нього Венделл, — якщо там, зовні, з часом буде все нормально, то я повернуся на кілька років раніше за тебе.

— Еге ж.

— Якщо ми знову зустрінемось, я буду значно старшим. Ти можеш мене не впізнати.

— Впізнаю.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вони потисли один одному руки, і Венделл рушив до стіни. Три кроки — і він зник.

Лулу важко зітхнула.

— У тебе колись бувало таке, що хочеться одразу дві речі, а вибрати можна лише одну? — спитала вона.

— Бувало, — кивнув Гарві. — А що таке?

— Я хотіла б, щоб ми виросли разом, продовжували дружити. А ще я хочу повернутися додому. Думаю, в мій час ти ще й на світ не з’явився.

Гарві сумно кивнув і озирнувся на руїни.

— Здається, є одна річ, за яку ми мусимо подякувати Гуду.

— За що?

— Ми були дітьми одночасно, — сказав він і взяв дівчинку за руку. — Хоча б трішки.

Лулу спробувала всміхнутися, проте на очах у неї з’явилися сльози.

— Ходімо крізь мур разом. Побачимо, що буде, — запропонував Гарві.

— Ходімо, — відповіла Лулу.

Взявшись за руки, вони рушили до стіни. Останньої миті, перш ніж їх огорнув туман, вони подивилися одне на одного, і Гарві промовив одне слово: «Додому…».

А потім стіна поглинула їх. На першому кроці Гарві ще відчував її руку в долоні, на другому вона ніби потоншала, а на третьому Лулу повністю зникла — дівчинку повернули до її часів, а Гарві вийшов на вулицю Міллсепа.

Він подивився на небо. Сонце вже зайшло, але високо в небі хмари ще світилися рожевими відблисками. Дув поривчастий вітер, остуджуючи Гарвін піт од пережитих страхіть.

У хлопчика зацокотіли зуби. Не знаючи, чого чекати цього разу, він вирушив додому темними вулицями.

Дивно, що після стількох перемог поразки Гарві завдало його рідне місто, але сталося саме так — він не зміг знайти дорогу додому. Хлопчик блукав з годину, а тоді розум і сили, що вберегли його від Гуда та всіх інших жахіть, зрадили. У Гарві запаморочилося в голові, ноги підломились, і виснажений хлопчик упав на хідник.

На щастя, двоє перехожих пожаліли Гарві та лагідно спитали, де він мешкає. Він мляво подумав, що небезпечно