Читати книгу - "Я вмію стрибати через калюжі"

сім — саме той номер, що його бракувало Фредові!

Наступного дня я нетерпляче очікував на дорозі, коли ж з’явиться Фредді, і, побачивши його, ще здалеку почав вигукувати йому чудову новину. Розібравши нарешті, що я кричу, Фредді щодуху кинувся до мене, й за хвилину я вручив йому картку.

— Мені її дав якийсь дядько на коні, — збуджено почав розповідати я. — Він мене питає: «Що ти збираєш?», а я: «Зброю Британської імперії». Він каже: «Здається, я одну таку картку маю». І він її таки мав! Тепер у тебе повний набір.

Фредді подивився на малюнок, на номер на зворотному боці картки, прочитав опис зображеної на ній зброї й сказав:

— Це вона, таки вона!

Потім він видобув з кишені бляшанку з-під тютюну й відкрив її. Вставивши нову картку в колоду на місце, що відповідало її номеру, він постукав колодою об стовп, щоб підрівняти її, наслинив палець і заходився повільно лічити картки, називаючи вголос кожен номер. Я повторював за ним номери.

Коли він перевернув останню, я переможно вигукнув:

— П’ятдесят!

— Схоже на те! — кивнув Фредді.

Він знову постукав колодою об стовп і перелічив картки, починаючи з кінця.

— Ну, тепер у тебе повний набір, Фредді, — сказав я. — І жодної бракованої.

— Еге ж, — відповів він, ховаючи картки в бляшанку. — Хто б міг подумати — всі до одної!

Він постояв, дивлячись на бляшанку й усміхаючись, а тоді раптом тицьнув її мені в руки:

— На, бери, я збирав їх для тебе.

Фредді рідко грався зі мною в школі — там весь його вільний час забирали ігри в скляні кульки, в сигаретні картки, в дзигу.

Я кепсько грав у кульки й завжди програвав. Фредді мав особливу кульку — «справжню молочну», яка коштувала цілий шилінг, і він позичав її мені, коли гра йшла на «справжні». Кожен з гравців ставив по одній «справжній» кульці, але тільки майстри дозволяли собі ризикувати «справжніми молочними».

Я програвав, підходив до Фредді й казав:

— Я знову програв її, Фредді.

— Кому? — питав він.

— Біллі Робертсону.

— Гаразд, — казав Фредді, підходив до Біллі, відігравав свою кульку, давав її мені й повертався до своєї гри.

Він завжди підходив, коли я сварився з кимось із хлопців, і прислухався, колупаючи гравій носком черевика. Якось Стів Макінтайр пообіцяв копнути мене в сідниці, а я йому відповів:

— Тільки спробуй — ноги переламаю.

Стів замірився ногою, Фредді, який усе чув, сказав Стіву:

— Копнеш Алана — вважай, що копнув мене.

Стів одчепився, та коли ми поверталися до класу, просичав мені у вухо:

— Після уроків я з тобою поквитаюсь, от побачиш.

Перше ніж він устиг відскочити, я оперіщив його милицею по гомілці, й після цього думки в класі розділилися. Одні хлопці казали, що юшку слід пустити мені, інші — що на це заслуговує Стів.

Ми із Стівом посварились, коли штовхалися коло квадратного залізного бака з питною водою. До крана був прив’язаний великий бляшаний кухоль, а під краном, у заглибині, вичовганій ногами школярів, стояла калюжа розлитої води. Спраглі діти тупцювали в тій брудній калюжі, мов худоба коло корита.

Влітку, щойно починалася перерва, всі прожогом кидалися до бака, й там здіймався гармидер, хлопці та дівчата відштовхували одне одного, видираючи напівпорожній кухоль із рук того, хто пив, і, захлинаючись, жадібно ковтали воду, в той час як до них тяглися десятки рук. Тільки-но хтось, напившись, випускав кухоль, його підхоплювали інші.

Коло бака стояв неймовірний галас. На тих, що пили, напосідали з усіх боків, їх благали й лаяли, їм нагадували про невиконані обіцянки.

— Сюди, сюди, ліворуч, Білле… Давай кухоль… Я ж позичав тобі свою «справжню молочну»!

— Джіме, даси, коли нап’єшся?.. Даси, Джіме, га?

— Залиш половину, вистачить на двох! Та куди ти пхаєшся, куди лізеш, у вухо захотів?

— Я прийшов перший, тепер моя черга… А ти котися знаєш куди!

Вода вихлюпувалася на платтячка, сорочки… Хлопці вискакували із цієї колотнечі на одній нозі, тримаючись обома руками за забиту гомілку:

— О-о-о!

Дівчата верещали:

— От я розповім учителеві!

Ті, кому пощастило напитися, прокладали собі дорогу в юрмі, витираючи долонею мокрі губи й переможно всміхаючись.

Я бився за воду так само, як усі. Тут ніхто не зважав на моє каліцтво, мене відштовхували й стусали, забувши про мої милиці.

Мені це було залюбки, я вигукував погрози, яких просто не міг би виконати.

— Я з тебе котлету зроблю! — кричав я найдужчому в школі шибайголові, й той тільки здивовано витріщався на мене.

Ніхто не сумнівався, що я ладен здійснити свої погрози, але до сварки із Стівом Макінтайром мені не траплялося нагоди це довести.

Стів підбив мені кухля, коли я пив, обливши мене з голови до ніг, і видер його у мене з рук. Я стусонув його кулаком у живіт, але впустив милицю й упав. Лежачи на землі, я схопив Стіва за ноги й повалив у грязюку. Він підвівся раніше за мене й кинувся був на мене з кулаками, але тут пролунав дзвінок.

Опісля ми цілий тиждень обмінювалися погрозами; в нього і в мене були приятелі, що нашіптували нам на вухо поради. Всі сходилися на тому, що в мене дужі руки, але прибічники Стіва одверто заявляли, що треба тільки вибити в мене милиці — й мені капець. Мої ж приятелі, навпаки, твердили, що я краще б’юся лежачи.

Сам я не знав, як б’юся найкраще, але про поразку я навіть не думав.

— Нехай він навіть оглушить мене, — казав я Фредді Гоку. — Я однаково накинуся на нього, як тільки прийду до тями.

Мої міркування грунтувалися на простій логіці: «Якщо ти сам не здасися, тебе ніколи не переможуть». Я знав, що ніяка сила в світі не примусить мене здатися, — отже, перемога буде моя.

Перелічивши скляні кульки і зсипаючи їх у полотняний мішечок, Фредді сказав:

— Я поб’юсь із Стівом замість тебе. І дам тобі ще одну «справжню молочну».

На це я погодитися не міг. Я хотів сам поквитатись із Стівом Макінтайром. Я мусив битися з ним хоча б тому, що інакше мене прозвали б слиньком і ніхто в школі більше не вірив би жодному моєму слову.

Я пояснив усе це Фредді, й він порадив мені битися зі Стівом, прихилившись спиною до кам’яного муру, — тоді, мовляв, Стів битиме кулаком об мур щоразу, як схибить.

Мені цей план сподобався.

Повернувшись того вечора додому зі школи, я сказав матері, що завтра битимусь із Стівом Макінтайром коло старого пня на