Читати книгу - "Я вмію стрибати через калюжі"

Джексоновім вигоні.

Мати, що саме поралася коло плити, обернулася до мене й вигукнула:

— Битись? Ти збираєшся битись?

— Атож, — відповів я.

Вона поставила на плиту великий закіптявілий чайник і сказала:

— Мені це не подобається, Алане. Хіба ти не можеш відмовитися від цієї бійки?

— Ні, — відповів я. — Я хочу з ним битися.

— Не треба, — благально сказала вона і раптом замовкла, стурбовано замислившись. — Я… А що каже батько?

— Він ще не знає про це.

— То піди й розкажи.

Я пішов до обори. Батько водив молодого нервового коня, що, вигнувши дугою шию, тяг за собою колоду. Кінь гриз вудила, і з губів у нього звисала піна. Йшов він ривками, а батько щось йому говорив.

Я зіп’явся на огорожу й сказав:

— Завтра я битимусь із Стівом Макінтайром.

Батько притримав коня й поплескав його по шиї.

— Як це — «битимусь»? — спитав він. — Навкулачки?

— Еге ж.

— А чого раптом?

— Він облив мене водою.

— Ну, і що ж тут такого? — сказав він. — Я й сам люблю побризкатися.

— Він весь час задирається.

— Оце вже гірше, — повільно промовив батько, дивлячись собі під ноги. — Хто буде твоїм секундантом?

— Фредді Гок.

— Та-ак, — пробурмотів батько, — він хлопець непоганий. — І додав: — Певно, тобі таки треба помірятися з ким-небудь силою. — Він звів на мене очі. — Але ж не ти завівся перший, правда, синку? Мені б це було неприємно.

— Ні, — відповів я. — Це він задирається до мене.

— Ясно, — сказав батько й подивився на коня. — Зажди-но, я його відведу.

Я подивився, як батько розпрягає коня, а тоді зліз з огорожі й став чекати його біля дверей стайні.

Вийшовши звідти, батько сказав:

— Ну, а тепер давай з’ясуємо, як воно буде. Який він на зріст — цей Макінтайр? Я щось не пам’ятаю його.

— Він вищий за мене, але Фредді каже, що він боягуз.

— Гаразд, а ти все-таки подумай, що буде, як він накинеться на тебе. Адже він з тобою робитиме, що схоче, а ти навіть дотягтися до нього не зможеш. Ну, молоснеш ти його раз-другий, але ж якщо він поцілить тебе в підборіддя, ти просто гепнешся — та й по всьому. І не тому, що ти не вмієш битися, — квапливо додав він. — Я знаю, ти годен молотити кулаками незгірше за ту молотарку, але як ти встоїш на ногах? Ти ж не зможеш воднораз і за милиці триматись, і його бити.

— Та якщо я впаду, то ще краще буде! — збуджено вигукнув я. — Я тоді потягну його за собою, і йому вже не вирватися.

— Ну, а як твоя спина?

— А що спина?! Вона ж не болить. Якби він ударив по ній, то заболіла б, але ж я на ній лежатиму!

Батько дістав з кишені люльку й зосереджено почав набивати її тютюном.

— От коли б у якийсь інший спосіб… Скажімо, на рогачках.

— Ет, з рогачки він ого як стріляє. Може поцілити синицю через дорогу.

— То, може, кийками? — невпевнено запропонував батько.

— Кийками? — вигукнув я.

— Атож. Кийками тобі було б вигідніше. В тебе руки дужчі. Ти міг би з ним битися, сидячи на траві. Тільки-но скомандують: «Починай!» — чи як там у вас кажуть, вріж йому щосили. Як він справді боягуз, то йому й одного удару вистачить.

— А як він не схоче битися кийками?

— Зроби так, щоб схотів, — наполягав батько. — Якщо почне викручуватися, обізви його при всіх боягузом. Він упіймається на цей гачок. І головне — спокій. Не гарячкуй. Старайся поцілити його по пальцях. Якщо цей хлопець такий, як його батько, то він базікало. Нещодавно я бачив у шинку, як його батько сікався до людей — кому б, мовляв, у пику затопити. Та коли старий Райлі запропонував йому вийти на моріжок, він одразу принишк. І син у нього, певно, такий самий. Побачиш, якої він заспіває, коли ти запропонуєш битися не навкулачки, а палицями.

Увечері крізь прочинені двері я бачив, як батько розмовляв з матір’ю, що штопала мої шкарпетки. Він казав:

— Ми повинні гартувати його, Мері. Нехай вчиться витримувати удари в обличчя, хоч би які болючі вони були. Бо якщо оберігати його від них, то потім його битимуть по потилиці і то як! Це страшно, що й казати, але нічого не вдієш. Час уже думати не про дитину, а про дорослого і про його майбутнє. Я знаю, який це ризик, але хочу, щоб він пішов битися. Бо інакше може вийти так, що від синців ми його врятуємо, а серце розіб’ємо. Ні, як на мене, то нехай краще ризикує. Може, я помиляюсь, але ладен закластися на що завгодно, що так воно буде краще.

Мати щось сказала йому.

— Знаю, знаю, — відповів він, — але треба піти на ризик. Я теж страшенно боюся цього, але в найгіршому разі він матиме гулю на лобі й два-три синці… Не хотів би я бути на місці того хлопця Макінтайра, — додав він по короткій паузі і, відкинувши голову, стиха засміявся.

Мати уважно дивилася на його освітлене лампою обличчя.

16

Бійки відбувалися після уроків. Того дня, коли мала відбутися бійка, всі в школі ходили збуджені й схвильовані. Дівчата раз у раз погрожували, що розкажуть учителю, а хлопці кляли найвідоміших ябедниць останніми словами, після чого ображені дівчата, задерши носа і метляючи кісками, йшли з подвір’я, супроводжувані гнівними поглядами всіх тих, хто зневажав доноси.

Але потрібна була неабияка сміливість, щоб справді донести вчителеві, коли вся школа з нетерпінням чекала бійки, а тому дівчата, що вважались ябедницями, із загрозливим виглядом підходили до шкільних дверей, але перед ними нерішуче зупинялися й починали обмінюватися образливими зауваженнями щодо «тих нахабних хлопців», які пильно стежили за ними.

Дівчата не ходили дивитися бійки, бо це видовище вважалося надто брутальним для їхніх тендітних натур, але вони стежили за перебігом подій здалеку і, як розповідала мені Меггі Малліген, збуджено лаялися не гірше за хлопців.

Меггі ходила на всі бійки. Вона й тепер ішла в натовпі моїх прихильників, коли ми простували на Джексонів вигін. Вона скористалася з нагоди, щоб засвідчити мені свою відданість:

— Якщо він тебе наб’є, я відлупцюю його сестру, — квапливо прошепотіла вона.

Кращої присяги на вірність не можна було б і придумати.

— Я виб’ю з нього душу, — заспокоїв я дівчину.

Я не сумнівався у своїй перемозі. Я був скоріше зацікавленим спостерігачем, аніж головною дійовою особою події, до якої так завзято готувалися мої прихильники. На цей час уже