Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

дечого навчились у житті. Ну, то я зараз буду випробовувати ваша віра. Слухайте ж. Коли я ці маленькі мавпочки збирав у сімдесятому чи вісімдесятому році на островах архіпелагу, он там, де темно, — він показав на південь, у той бік, де лежала Нова Гвінея. — Mein Gott[64]! Краще живі чорти збирати, ніж ці мавпочки. То вони вам пальці відкушують, то вмирають від ностальгія — туга за рідним краєм, бо в них недосконала душа, що спинилась у розвитку на півдорозі, і — забагато Его. Я там пробув майже рік і зустрічався там із чоловіком на ім’я Бертран. Він був француз і непогана людина — наскрізь натураліст. Казали, ніби він утікач з каторга, та він був натураліст, і з мене цього досить. Він викликав з лісу всі живі створіння, і вони виходили. Я казав, що він святий Франциск Ассізький у новому втіленні, а він сміявся й казав, що ніколи не проповідував рибам. Він продавав їх за трепанг — bêche-de-mer.

І цей чоловік, що був король приборкувачів, він мав у своєму домі отакий самісінько, як цей диявол у клітці, великий орангутанґ, що думав, ніби він людина. Він його знайшов, коли він був ще дитина, той орангутанг, і він був дитя й брат і komische Oper[65] для Бертрана. Він мав у його домі власна кімната, не клітка — кімната, з ліжком і простирадлами, і він лежав у ліжко, і вставав уранці, і курив своя сигара, і їв свій обід з Бертраном, і гуляв з ним попідруч — страхіття! Herrgott[66]! Я бачив, як цей звір розсідався в кріслі й реготав, коли Бертран кепкував з мене. Він був не звір, він був людина: він говорив з Бертраном, і Бертран його розумів — я сам бачив. 1 він завжди був чемний зі мною, якщо тільки я не говорив занадто довго з Бертраном, а зовсім не говорив з ним. Тоді він мене відтягував — великий чорний диявол — своїми здоровезними лапами, наче я дитина. Він був не звір, він був людина. Я це зрозумів, ще як не знав його й трьох місяців, — і Бертран теж розумів; а Бімі, орангутанг із сигарою в вовчих зубах із сині ясна, розумів нас обох.

Я був там рік — там і на інших островах — коли шукав мавпи, коли метелики й орхідеї. Якось Бертран мені каже, що одружується, бо знайшов собі славна дівчина, і питає, як мені подобається ця думка — одружитися. Я нічого не сказав, бо це не я думав женитись. Тоді він почав залицятись до та дівчина, вона була дуже гарненька — метиска від француза й тубілки. Ви маєте вогонь прикурити? Погасло? Дуже гарненька. Але я кажу: «А ви подумали про Бімі? Він же й мене відтягує, коли я з вами говорю; а що він зробить із ваша дружина? Він її на шматки роздере. На вашому місці, Бертране, я б подарував своїй дружині на весілля опудало Бімі». Я вже тоді дещо знав про ця мавпяча публіка. «Застрелити його?» — каже Бертран. «Це ваш звір, — кажу я, — якби він був мій, то вже був би застрелений».

І враз я відчув на своїй потилиці пальці Бімі. Меіп Сой! Ви чуєте, він тими пальцями говорив. То був глухонімий алфавіт, та й годі. Він узяв мене своєю волохатою рукою за шию, задер мені голову й глянув у вічі — перевірити, чи я його мову зрозумів так добре, як він мою.

«От бачте! — каже Бертран. — Він вас обнімає, а ви його хочете застрелити? Чисто тевтонська невдячність!»

Та я знав, що зробив Бімі своїм смертельним ворогом, бо його пальці казали вбивство мені в потилицю. Наступного разу, коли я бачив Бімі, то мав на поясі пістолет, і він до нього доторкнувся, а я відкрив затвор — показати, що пістолет заряджений. Він бачив, як у лісі вбивають мавпочки, і він зрозумів.

Одне слово, Бертран одружився й зовсім забув про Бімі, що бігав сам по березі з половиною людської душі в своєму животі. Я бачив, як він там бігав, і хапав гілляку, й гатив нею по піску, поки виходила яма, велика, наче могила. І я кажу Бертранові: «Заради всього на світі, вбий Бімі. Він знавіснів з ревнощів».

Бертран сказав: «Він зовсім не знавіснів. Він слухається й любить мою дружину, і коли вона скаже, приносить їй капці», — і подивився на свою дружину в другий кінець кімната. Вона була дуже гарненька.

Тоді я йому сказав: «Ти думаєш, що знаєш мавпи і оцього звірюку, що доводить себе на пісках до нестями, бо ти з ним не розмовляєш? Застрель його, коли він вернеться в дім, бо він має в своїх очах вогонь, що промовляє вбивство — убивство». Бімі прийшов у дім, та в очах у нього не було вогню. Він був схований — підступно, о, підступно, — і він приніс Бертрановій дружині капці, а Бертран — він обернувся до мене й каже: «Невже ти краще пізнав його за дев’ять місяців, ніж я за дванадцять років? Хіба дитина заріже свій батько? Я вигодував його, і він моя дитина. Більше не кажи таких дурниць моїй дружині й мені».

Другого дня Бертран прийшов до мене в дім — допомогти мені робити дерев’яні ящики для зразків, і він мені сказав, що лишив тим часом дружину з Бімі в садку. Тоді я швидко кінчаю свої ящики й кажу: «Ходімо до тебе, чогось вип’ємо». Він засміявся й каже: «Ходімо, пересохлий».

Його дружина не була в садку, і Бімі не прийшов, коли Бертран покликав. І дружина не прийшла, коли він покликав, і він почав стукати в її спальня, що була міцно зачинена — замкнена. Тоді він подивився на мене, і обличчя в нього було біле. Я зламав двері плечем, і в пальмовій покрівлі була отакенна дірка, і на підлогу світило сонце. Ви коли бачили папір у кошику для сміття або карти, розкидані по столу під час вісту? Ніякої дружини не видно було. Чуєте, в кімнаті не було нічого схожого на жінку. Тільки якась маса на підлозі, і більше нічого. Я подивився на це, і мені стало дуже погано; але Бертран — він дивився трохи довше на те, що було на підлозі, на стінах, і на дірку в покрівлі. Потім він почав сміятись, так лагідно й тихо, і я зрозумів, що він, слава Богу, збожеволів. Зовсім не плакав, зовсім не молився. Стояв нерухомо в дверях і сміявся сам до себе.