Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

Потім сказав: «Вона замкнулась у кімнаті, а він зірвав покрівлю. Рі сіопс. Саме так. Ми полагодимо покрівлю й діждемося Бімі. Він неодмінно прийде».

Ви чуєте, після того ми знов зробили з кімнати кімнату, ми чекали в тому домі десять днів і разів зо два бачили, як Бімі трохи виходив з лісу. Він боявся, бо негарно зробив. На десятий день, коли він підійшов подивитися, Бертран його покликав, і Бімі побіг вистрибом по берегу і кричав, а в руці мав довге пасмо чорного волосся. Тоді Бертран сміється й каже: «Fi donc!» — наче він просто розбив склянку на столі, і Бімі підходив ближче, бо Бертран говорив таким ніжним солодким голосом і сміявся сам до себе. Три дні він упадав коло Бімі, бо Бімі не давав до себе доторкнутися. Потім Бімі сів обідати з нами за один стіл, і шерсть на руках у нього була вся чорна й цупка від… від того, що на тих руках засохло. Бертран підливав йому санґарі, поки Бімі не став п’яний і дурний, і тоді…

Ганс замовк, пахкаючи сигарою.

— І що тоді? — спитав я.

— І тоді Бертран убивав його голими руками, а я пішов погуляти по березі. То була Бертранова особиста справа. Коли я прийшов, мавпа Бімі був мертвий, а Бертран — він помирав на ньому; але він іще трошки тихо сміявся, і він був зовсім задоволений. Адже ви знаєте формула сили орангутанга проти людини: це сім до одного. А Бертран — він убивав Бімі тим, чим його озброїв Господь. Це чудо.

У клітці знову знявся пекельний ґвалт.

— Ага! Наш приятель ще має в своєму Космосі забагато Еґо. Замовкни, ти!

Ганс засичав протягло й злісно. Ми почули, як великий звір затремтів у своїй клітці.

— Але чому, скажіть ради Бога, чому ви не допомогли Бертранові й дали йому загинути? — спитав я.

— Друже мій, — відказав Ганс, умощуючись на постелі вигідніше, — навіть мені було не дуже приємно, що я мушу жити після того, як бачив ту кімнату з діркою в покрівлі. А Бертран — він був її чоловік. На добраніч вам.

Будівники мосту

Інженер Фіндлейсон з департаменту громадських робіт сподівався одержати щонайменш орден Індійської імперії, а мріяв він про «Зірку Індії». Але його друзі казали йому, що він заслужив і більшого. Три роки він терпів спеку і холод, розчарування, невигоди й нестатки, небезпеки і хвороби, ніс відповідальність майже надмірну для пліч однієї людини; і всі три роки день за днем виростав під його керівництвом Кашійський міст[67] через Ґанґ.

І ось, коли все буде гаразд, менше як через три місяці його вельможність віце-король Індії урочисто відкриє міст, його освятить архієпископ, по ньому переїде перший поїзд із солдатами, а потім виголошуватимуть промови.

Сидячи в дрезині, на тимчасовій колії, прокладеній понад одним з обмурованих каменем берегових укосів, що тяглися по обох берегах на три милі в обидва боки від мосту, інженер Фіндлейсон уже дозволив собі думати про кінець. Разом з під’їздами витвір його простягався майже на дві милі — міст із фермами його власної конструкції, на двадцяти семи цегляних биках. Кожний бик, облицьований червоним агрським каменем, мав двадцять чотири фути в поперечнику і на вісімдесят футів заглиблювався в пливучі піски дна Гангу. Над биками тягся залізничний поміст п’ятнадцять футів завширшки, а над ним — вісімнадцятифутова возова дорога з містками для пішоходів по обидва боки. На обох кінцях мосту височіли червоні цегляні башти з рушничними бійницями і амбразурами для гармат, і насипи залізниці були доведені вже до їхніх підніжжів. Кінці тих насипів аж кишіли сотнями віслючків, що спиналися по схилах із глибочезної ями кар’єру, несучи на спинах мішки з землею, і гаряче полудневе повітря гуло від тупоту їхніх копитець, і ляскання палиць погоничів, і шурхоту землі, яка висипалася з мішків. Річка зовсім зміліла; на сліпучо-білому піску між трьома середніми биками стояли присадкуваті кліті зі шпал, набиті й обмазані глиною: вони підпирали останні ще не приклепані ферми. Через неширокий стрижень річки, ще не випитий посухою, ходив туди й сюди по естакаді на палях паровий кран і переносив на місце залізні штаби, чахкаючи, задкуючи, хоркаючи, наче слон на складі дерева. Душ сто клепальників роїлись на бічних штабах ферм і на залізному перекритті рейкової колії, звішувалися з невидимих здалеку риштовань під фермами, тислися на вершках биків, сиділи верхи на кронштейнах пішохідних містків, і вогонь у їхніх горнах та снопи іскор з-під молотків здавалися блідо-жовтими під сліпучим сонцем. З усіх боків — зі сходу, з заходу, з півночі, з півдня — по допоміжних коліях понад річкою сновигали, грюкотіли й свистіли паровози, тягли за собою платформи бурого та білого каменю, тоді борти платформ відкидались, і ще й ще тисячі тонн каменю гуркотіли вниз на укоси, щоб держати річку в покорі. Інженер Фіндлейсон обернувся й поглянув на довколишній край, вигляд якого він так змінив на сім миль навкруг. Озирнувся на гомінке селище, де жило п’ять тисяч його робітників, тоді скинув оком угору й униз по річці, на насипи й піски, і через річку, до далеких биків, що маліли з відстанню, повиті імлою, і вгору на вартові башти — тільки він сам знав, які вони міцні, — і зітхнув задоволено, побачивши, що діло його вдалося добре. Перед ним стояв, осяяний сонцем, його міст, майже готовий — лишилось тижнів кілька роботи на фермах трьох середніх прогонів. Його міст, неоковирний, бридкий, як первородний гріх, але пака — тривкий, такий, що стоятиме, коли згасне й сама пам’ять по будівникові, коли люди забудуть, що оці знамениті ферми колись називалися фермами системи Фіндлейсона. По суті, діло було зроблено.

Понад рейками прискакав на невеличкому, рідкохвостому кабульському конику, так уже привченому бігати по шпалах, що пробіг би й по драбині, Фіндлейсонів помічник Гічкок і кивнув начальникові головою.

— Ось-ось уже, — сказав він, усміхнувшись.

— І я про це думав, — відповів Фіндлейсон. — Непоганий шмат роботи, як на двох чоловіків, еге?

— Яких двох! Півтора. Господи, яке з мене було тоді щеня, коли я, тільки-но вискочивши з Куперс-Гілу[68], прибув на будівництво!

Гічкок почував себе дуже змужнілим, набравшися за минулі три роки багатого досвіду, що навчив його нести тягар влади й відповідальності.

— Та ні, не щеня, скоріше лошатко, — відказав Фіндлейсон. — Як-то вам сподобається повернення до кабінетної роботи, коли цю докінчимо!

— Хай їй абищо! — вигукнув молодик, а тоді, глянувши в той бік, куди дивився Фіндлейсон, промурмотів: — Добре вийшов, чортяка, еге?

«Мабуть, я