Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

і хліб, і до хліба.

Подякував чоловік за столик, пішов під дерево, у тінь, і перевірив, чи справді столик чарівний. Наївся, взяв столик на плечі й повертається додому. По дорозі зайшов у корчму.

Почав корчмар звідувати, що то за столик? Чоловік і похвалився, що столик чарівний. Каже:

— Столику, застелися, хлібику, появися!

І на столі з’явився хліб і всілякі страви.

— Та до сього можна й випити, — каже корчмар. — Даю паленку за так.

Чоловік напився і впав як мертвий. Корчмар покликав майстра і за добрі гроші попросив зробити точно такий столик. Доки чоловік проспався, корчмар зробив підміну.

Прийшов чоловік додому і хвалиться жоні:

— Більше не бідуємо. Вітер дав мені такий дарунок, що до смерті буде нас годувати.

Дав чоловік команду столикові, айбо на ньому нічого не з’явилося. Жона почала сміятися:

— Лише на п’яну голову може таке приснитися, ніби столик годує.

Та чоловік точно пам’ятав, що їв хліб із того столика. «То корчмар мені столик підмінив», — подумав і пішов до корчмаря сважатися.

— Не йди на мене напастю, дурний гою! — почав кричати корчмар.

Розсердився чоловік і каже:

— Дам я на тебе в суд!

— Давай, давай! — сміється корчмар. — Ніби хтось повірить у твої п’яні теревені.

Іде чоловік у вариш і чує на роздоріжжі:

— Куди, ґаздо, йдеш?

— На корчмаря в суд подавати.

— Вижу, що в тебе мало розуму, — каже вітер. — Я тобі додам.

І на дорогу впала торбинка.

— Хіба розум у торбі? — звідує чоловік.

— Се торба чарівна. Треба сказати: «Торбо, розв’яжися, качілко, крутися, і вдень і вночі розуму учи!» Лиш мусиш назвати того, кому розуму додати. Навчений має сказати: «Качілко, вернися, торбо, зав’яжися!»

Чоловік одразу захотів перевірити, що то за торба. Сказав, як його навчив вітер:

— Торбо, розв’яжися, качілко, крутися, і вдень і вночі мене розуму учи!

Як вискочить із торби качілка, як почне чоловіка молотити! Била доти, доки він не крикнув:

— Качілко, вернися, торбо, зав’яжися!

Зрозумів чоловік, що йому із корчмарем робити. Вернувся він у корчму і дав розказ торбі, аби корчмаря розуму вчила. І почала качілка вчити корчмаря. Доки не загойкав:

— Чоловіче добрий, не дай погинути! Вертаю твій столик.

Загнав чоловік качілку в торбу, взяв свій столик і пішов додому. Прожив із жоною в гаразді довгі роки. Коли, бувало, щось не так у нього чи в іншого, то просив торбу додати розуму.

Як чоловік шукав дурніших від себе

Жили раз чоловік і жона, котра була не дуже розумна. Чоловік ходив по роботах і заробляв гроші. Раз він купив свинятко і каже:

— Жоно, помалу годуй свинятко, а потім заріжемо і будемо мати солонину й м’ясо.

Час минав. Жона годувала свинятко і все звідала свого чоловіка:

— Коли вже заріжемо годівника?

— Заріжемо, як прийде білий чоловік, — фіглював чоловік.

Він думав про сніг, про новий рік, а жона не порозуміла.

Все чекала, коли вже прийде білий чоловік.

Одного разу вона увиділа на вулиці мандрівника в білій одежі. Дуже зраділа, вибігла на міст і гойкає:

— Чи ото ви білий чоловік?!

Хитрий вандрівник зрозумів, що жона не повного розуму, і сказав:

— Я, я — білий чоловік.

— Йой, як добре, що ви прийшли. Давно вас чекаємо. У нас є свиня, і мій ґазда сказав, що як ви появитеся в селі, заріжемо свиню. Будьте добрі, поможіть мені зарізати.

Вандрівник зарізав годівника, поносив м’ясо і солонину до хижі. Ґаздиня насмажила свіжатини і гостяться. Як погостилися, жона схопилася і побігла до сусіди:

— Вповім їм, що ми уже зарізали свиню.

Вандрівник мало почекав, а далі спакував солонину і м’ясо у міх і пішов собі путем.

Вернувся ґазда з роботи, а жона нараз похвалилася:

— Ну, приходив білий чоловік, і ми зарізали нашого годівника.

— Як зарізали?! Іду поникати. — І побіг у кутець.

І справді свині нема. Вернувся до хижі, хоче видіти, чи товста солонина:

— Ну, чи красна на нім солонина, ану покажи!

Зайшли в комору — а корито пусте.

— Украв, украв! — закричала жона.

— Коли був тут?

— Пару хвилин перед сим.

Ґазда вискочив із хижі і давай доганяти мандрівника. Біжить путем і дивиться, чи не видно його.

А білий чоловік втямив, що його доганяють, і швидко перемінив піджак, взяв на себе чорний, солонину сховав у кущі і став під тополю.

Коли ґазда приближався, взяв тополю в обі руки і держить.

— Чи ти не видів: ішов сюди білий чоловік?!

– Ішов, ішов. Айбо ти його не догониш, не впізнаєш.

— Та покажи мені, я добре заплачу.

— Бо у мене робота: мушу держати сю тополю. Якщо її лишу, упаде на землю і цілий світ пропаде.

— Я подержу тополю, лиш ти догони білого злодія.

— Ну, держи, держи добре!

І побіг геть.

А ґазда держав тополю до вечора. Як йому надоїло стояти під тополею, сердито закричав:

— Як пропала свиня, хай пропаде цілий світ! — І пустив тополю, а сам впав на землю. Полежав, полежав, і видить, що тополя стоїть, лиш вітер нею колише.

— Тепер я вижу, що не лише моя жона дурна, але і я нерозумний.

Встав і заганьбився.

— Піду світом і не вернуся, доки не знайду дурніших від себе.

Ішов день і ніч, і приходить в одну хащу, де люди рубали дерево на церков. Все вирубують пряме дерево, сажають через інші дерева і так виносять із хащі. Страшно мучаться, бідують.

«Ну, це дурніші від мене», — думає ґазда. Підійшов до людей і говорить:

— Люди чесні, що ви так мучитеся?

— А що робити?

— Не треба саджати кожне дерево через хащу.

— А як треба? Научи нас, і ми тобі добре заплатимо.

Ґазда показав їм, як рубати хащу по порядку.

Дуже зраділи і дали йому сто золотих.

Ґазда подякував і попросив від них ще когута.

Іде далі, іде, іде. Надибав на мале село.

— Тут мало перепочину.

І повернув у перший двір.

— Добрий день.

— Добрий день.

— Чи не прийняли би ви мене на ніч, бо здалеку мандрую.

— Приймемо, чому ні?

Хазяїн тої хижі був староста. Зайшли до хижі, посідали, а наш ґазда держить когута під плечем.

— Що у вас там під піджаком?

— Віщівник.

— Та що знає віщувати?

— Віщує, коли настане день.

— Та ото би нам придалося, бо у нашім селі кожну ніч мусить один чоловік ходити за днем далеко у ліс. Продайте нам сього віщівника.

— Продам, але раз перевіримо його, чи правду віщув.

Полягали спати. Спали до півночі. Лиш раз когут запів.

— Що каже віщівник?

— Каже,