Читати книгу - "Снігова королева"

Дівчинка запалила ще один сірник і раптом виявила, що сидить під ошатною ялинкою. Дерево було вище, ніж те, яке їй довелось бачити крізь скляні двері в помешканні багатого купця. Тисячі вогників сяяли на зелених вітах. Дівчинка простягнула до них руки, але сірник загас.

Різдвяні вогні підіймалися вище й вище, аж стали як зорі. І дівчинка побачила зірку, що падала, лишаючи за собою яскравий слід. «Хтось помирає», — думала дівчинка, адже її вже покійна бабуся — єдина людина, яка її по-справжньому любила, — казала, що коли падає зоря, чиясь душа відходить до Бога.

Дівчинка знову черконула сірником об стіну, й довкола неї засяяло світло, а в ньому вона побачила бабусю.

— Бабцю, — заплакала дівчинка, — забери мене з собою. Я знаю, що ти зникнеш, коли догорить сірник. Ти пропадеш так само, як тепла грубка, печений гусак і велика ошатна ялинка.

І дівчинка поспіхом запалила цілу коробку сірників, бо хотіла затримати бабусю. Сірники спалахнули, навколо стало світліше, ніж удень. Бабуся взяла дівчинку на руки, й вони полинули в небо. Там, над землею, не було ні холоду, ні голоду, і там вони були з Богом.

Настав ранок, а бідолашна дівчинка з блідими щічками й посмішкою на обличчі так і сиділа під стіною. Вона замерзла новорічної ночі. В руці вона тримала сірники.

— Бач, хотіла зігрітися… — казали люди.

Ніхто й уявити собі не міг, які дива вона бачила, і ніхто не знав, що цієї ж ночі вона увійшла зі свою бабусею до царства небесного.

Нове вбрання короля

Жив собі на світі король, який так переймався вбранням, що витрачав усі свої гроші на обновки. Його єдиний клопіт полягав у тому, щоб бути завжди якнайліпше вбраним. Йому було байдуже до армії, не цікавили його театри; єдина річ, про яку він дбав, — це демонструвати своє нове вбрання під час парадного виїзду. І коли про інших владарів казали: «Король працює у кабінеті», то про цього — «Король перевдягається у гардеробній».

Його столиця була галасливим і людним містом; кожного дня до нього прибували чужинці з усіх куточків світу. Одного дня туди прибилося двійко пройдисвітів. Вони переконували людей, ніби вміють ткати й виробляють найкращий одяг, який тільки можна собі уявити. Вбрання, яке вони шиють, — стверджували пройдисвіти, — не лише вражає красою кольорів і фасонів, а ще й вирізняється чудесною якістю тканини. Її не можуть побачити ті, хто не відповідає своїй посаді чи просто дурний.

«Напевно, це чудовий одяг, — подумав король. — Якби я одягнув убрання, пошите з такої тканини, то миттю розпізнав би, хто в моєму королівстві займає посаду, якої не гідний. А ще я відрізняв би дурнів від розумних. Треба негайно замовити собі вбрання з цієї тканини!»

І король заплатив грубі гроші тим двом пройдисвітам. А вони встановили два ткацькі верстати і вдавали, ніби напружено працюють, хоч насправді нічогісінько не робили. Їм приносили найтонший шовк і найкоштовнішу парчу, а вони все те продавали тихцем і працювали цілу ніч на порожніх верстатах.

«Треба було б глянути, як просувається їхня справа», — думав король. Але на серці в нього було неспокійно, адже він пам’ятав, що той, хто не заслуговує на свою посаду, не зможе побачити тієї тканини. Звісно, він був певен, що йому нема чого боятися, та про всяк випадок вирішив послати когось, щоб побачити, як ідуть справи. Кожен мешканець міста знав, якими винятковими якостями відзначається та тканина, і всі сподівалися побачити, хто з сусідів нездара чи дурень.

«Пошлю-но я мого найчеснішого міністра до ткачів, — вирішив король. — Він найкраще оцінить тканину».

Поважний старий міністр увійшов до кімнати, де пройдисвіти сиділи за порожніми верстатами. «Свят-свят-свят! — його очі розширились від подиву. — Я нічогісінько не бачу!» Але міністр у цьому не зізнався. Пройдисвіти запросили його підійти поближче, щоб помилуватись вишуканим візерунком і чудовими кольорами, — при цьому вони вказували на порожні верстати. Бідолашний міністр пнувся з усіх сил, але нічого не бачив — адже там і не було чого бачити. «От лишенько, — думав він. — Невже я настільки дурний? Я навіть і не підозрював цього. Ніхто не повинен про це знати! А може, я не гідний своєї посади? Ні, ні, я не можу зізнатись, що не бачу цієї тканини!»

— Невже ви нічого не скажете? — поцікавився один із пройдисвітів, що саме вдавав, ніби продовжує ткати.

— О, вона дуже гарна, просто чудова, — відповів старий міністр, пильно вдивляючись крізь скельця окулярів. — Неповторний візерунок, неймовірні кольори! Обов’язково передам королю, що мені дуже сподобалося.

— Приємно це чути, — мовив другий ткач, а потім продемонстрував кольори й пояснив, що то за візерунок. Старий міністр уважно вислухав пройдисвітів, щоб переказати королю їхні слова. Так він і зробив.

Незабаром шахраї попросили ще грошей, шовку й парчі. Вони забрали все собі й удавали, ніби працюють, хоча насправді на верстатах і нитки не було.

Незабаром король послав свого радника, щоб подивитись, як ідуть справи у ткачів і чи скоро вони планують закінчити. Так само, як і старий міністр, радник дивився і дивився, проте нічого не побачив, бо там не було чого бачити.

— Хіба ж це не краса? — запитували пройдисвіти, показуючи й пояснюючи неперевершений візерунок, якого насправді не існувало.

«Я не дурний, — міркував тим часом радник. — Отже, я займаю невідповідну посаду. Це дуже дивно. Але я мушу зробити так, щоб про це ніхто не дізнався». І він заходився нахвалювати тканину, якої навіть не бачив, висловлювати захват від кольорів і чудової текстури.

— Вона пречудова! — сказав радник королю.

Про ту тканину в місті вже ходили чутки.

Зрештою король захотів побачити її на власні очі. З численним почтом, серед якого були й ті двоє, що вже перевіряли роботу ткачів, король подався до розумних пройдисвітів. Вони й досі працювали на повну силу, не використавши при цьому ані нитки.

— Погодьтесь, вона надзвичайна! — почав запевняти один із шахраїв. — Ваша величність мусить оцінити гаму кольорів й багатство візерунків.

І показав на порожній верстат, де була уявна тканина.

«Що ж це таке? — подумав король. — Я не бачу анічогісінько! Це жахливо! Може, я дурень? Чи я поганий король? Це найстрашніше з усього, що зі мною бувало!»

— Еге ж, — мовив він, — ваша робота заслужила наше милостиве схвалення! — і король поважно похитав головою, дивлячись на порожній верстат, бо не міг зізнатися, що нічого не бачить.

Придворні теж глянули на верстат і сказали разом з