Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

це бунт особи. Справді, якщо б усі чоловіки стали дезертирами, на світі виявилося б одним різновидом насильства — військового — менше. Чому ти не став дезертиром?

Я не став дезертиром, але мені снилися дезертирські сни. Протягом перших тижнів служби я кілька разів бачив у снах, як, загнаний у пастку і звідусіль оточений, я збираюся відстрілюватися до останнього. Звісно, я мав при собі автомат. Моєю першою жертвою падав командир четвертого взводу капітан Ряднов. Чомусь він. Чомусь він першим вилазив з укриття і давав відмах до атаки. Його я і вбивав першим.

Але чому ти не став дезертиром наяву?

Тому що армія була меншим злом, ніж в’язниця. До речі, доля дезертирів у радянських в’язницях виглядала приблизно так само, як доля тих, що сиділи за зґвалтування — їх підарасили. Тобто з точки зору кримінальників дезертирство опускало особу на саме дно навіть в’язничних стосунків і ставило її поза будь-якими законами чи правилами. Це, зрештою, ще одне підтвердження того, що в есесері кримінальний світ був елементом Системи і діяв з нею заодно. Спершу чесно віддай свій солдатський борг родінє, а потім сідай на зону — приблизно так це формулювалося. Коли Анджей Стасюк у «Як я став письменником» розповідає про хвилі співчуття і симпатії, що ними він як дезертир був огорнутий у польській тюрмі тамтешніми кримінальниками, то нам залишається тільки заздрити. Це означає, що кримінальний світ Польщі був так само опозиційний до режиму, як і поляки загалом. Натомість радянські блатні були патріотами Системи, вони татуювали собі на грудях двоголові портрети Леніна-Сталіна і свідомо виконували найбрудніші доручення влади.

Про це дуже цікаво дізнаватись, але я не мав на увазі аж настільки радикальний шлях. Я не мав на увазі вибору поміж армією і в’язницею. Мусило бути щось іще.

Менш радикальним варіантом було б якесь, наприклад, медичне фальшування. Дехто з нас і справді вдавався до лікарів, але це були жахливо марудні й небезпечні історії. Останнє слово все одно лишалося за військовою медичною комісією, а вона, як правило, визнавала годними навіть по-справжньому хворих новобранців, не кажучи про всіляких симулянтів. Можна було б, звісно, зіграти психіатричну партію, однак це обернулось би ще більшим злом, ніж армія чи навіть в’язниця — психушкою. І пожиттєвою статтею, з якої випливало б, що ти придатний виключно до зішкрябування з тротуарів собачого гівна. Мені така перспектива вартою уваги не здавалася. Непогано було б також як-небудь відчикрижити собі половину пальців на правій руці, але це потягло б за собою абсолютно жорстке розслідування, наслідком якого могла бути знову ж таки тюремна віповідальність — за членоушкодження. І навіть у випадку, якби цю половину пальців ти втратив по-чесному, себто через нещасний випадок. Бо у радянській ситуації ти був підозрюваним а пріорі, в ній панувала презумпція винності. Обманювати Систему на такому рівні було не те що складно і невдячно, а фактично неможливо і вельми ризиковано, хоч вельми ризиковано — занадто м’який вислів.

У такому разі мусимо констатувати безвихідь.

Ха, уяви собі — все одно варіант був, один-єдиний, дуже прийнятний і в очах Системи цілком леґітимний. Слід було мати двоє дітей. Якби 17 листопада 1982 року Ніна раптом народила двійню, то мене вже ніхто й нікуди не забрав би. Ми цілком допускали таку можливість з огляду на генетику. Ніна сама походить із двійні, в їхній жіночій лінії це траплялося неодноразово. Але кажуть, ніби ці штуки спрацьовують через покоління. І все ж коли пізнього вечора 17 листопада якась практикантка подзвонила з лікарні і сказала мені у вас дівчинка, я майже автоматично випалив скільки. І почув у відповідь одна. Тоді ще не існувало таких приладів, які дають змогу побачити все наперед, інтриґа зберігалася до останнього моменту. Ні, насправді, коли я запитував скільки, то мав на увазі, звичайно, вагу. Проте студентка медицини, що того вечора сповістила мене про моє батьківство, здається, емоційно долучилася до мого і нашого підсвідомого.

Таким чином, ти перезимував удома і…

…і навесні переконався, що все-таки нікуди мені не подітися. Зрештою, хотілося пройти цей етап якомога швидше. У нас існує така тюремна приповідка раньше сядєш — раньше вийдєш. Окей, думав я, півтора року геть з життя. Але півтора року — не два. Могло бути гірше. Мій батько, як я вже казав, дивним чином зберіг про червону армію світлі спогади. Він служив ще за Сталіна, то був початок 50-х. Він тисячу разів розповідав, як зустрічав новий 1952 рік у радіорубці зенітного полку в білоруських лісах і які тріскучі морози стояли, і як вони з дружбанами припасли на цей випадок спирту, як поналивали його до олов’яних бойових кухлів і одностайно бахнули під куранти о дванадцятій ночі, а перед тим послухали радіопривітання самого Молотова. Усе це звучало досить симпатично: мінус двадцять за вікном, тепле потріскування дрівець у буржуйці, шипіння ефіру — так само тепле — у приймачі, вдосталь макаронів по-флотськи, фляга зі спиртом, молода чоловіча дружба і напутні слова леґендарного міністра. Шкода тільки, що його партнер Ріббентропп уже нічого не міг до цього привітання додати.

Чи можна припускати, що ваша армія робила людей лояльнішими?

У ті часи — так. Якщо вже батько з його таємною ненавистю до режиму так захоплено описував свою військову службу… Можливо, вся справа лише в голоді? Можливо, саме в армії він уперше за багато років отримав удосталь їжі? Зрештою, не він один. Перш ніж мене забрали, я чимало всякого на цю тему наслухався від старших. Усе зводилося загалом до того, що це прекрасно, бо армія — чудова школа життя. І там про тебе дбають. Зате від інших, дещо молодших попередників, доводилося чути, що не стільки дбають, скільки їбуть. Різниця між дбають і їбуть — це загалом колосальна різниця. Мені здається, десь мусила існувати лінія поділу, можливо, часова. Можу припускати, що це трапилось якось протягом 70-х, може, трохи раніше: позитивне а пріорі ставлення до солдата змінилося на негативне, школа перетворилася на тюрму, а вишкіл на знущання. При цьому знущання зробилося самоціллю, знущання заради знущання. І ще одне: колосальна деґрадація офіцерства. Уявляєш, мій батько не хотів мені вірити, коли я згодом розповідав йому, що наші офіцери відкрито забирали собі сигарети і навіть печиво з солдатських посилок. Згідно зі статутом вони повинні були перевірити вміст кожної посилки, яку солдат отримував з дому — а раптом там самогонка, анаша чи цианістий калій. Це було зрозуміло,