Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

розмови жодного слова. Вони бачили, що молока гості не пили, ковбаси не їли, це було для господарів справжнє видовище і, може, навіть досить урочисте. Старі навіть не перешіптувались. Ульріхів погляд пірнув у їхні широко розплющені очі, й гість, збентежений, всміхнувся до них, на що з двох господарів відповіла тільки жінка, а чоловік сидів застигло, дотримуючись поважної пристойности.

 — Нам треба поїсти! — звернувся Ульріх до сестри по-англійському. — На нас дивляться з подивом!

Аґата слухняно взяло трохи хліба й м’яса, а Ульріх заходився їсти рішуче й навіть випив трохи молока. Однак Аґата гучно й невимушено говорила далі:

 — Коли я замислююся глибше, то намір серйозно заподіяти йому біль стає мені неприємним. Виходить, убивати його мені, мабуть, не хочеться. Але хочеться стерти його з лиця землі! Роздерти на шматочки, розтовкти їх у ступці й викинути той порох у воду. Ось чого мені хочеться! Знищити геть-чисто все, що було!

 — А знаєш, це трохи смішно — те, про що ми тут розмовляємо, — зауважив Ульріх.

Аґата хвилю помовчала, але потім сказала:

 — Але ж першого дня ти обіцяв мені допомогти позбутися Гаґауера!

 — Ну звісно, допоможу. Але ж не так!

Аґата знов помовчала. Потому зненацька сказала:

 — Якби ти придбав чи взяв напрокат машину, ми могли б поїхати через Іґлау до мене, а повернутися кружним шляхом, здається, через Табор. Нікому й на думку не спало б, що ми побували там уночі.

 — А хатня прислуга? На щастя, я взагалі не вмію водити машину! — Ульріх засміявся, але потім невдоволено похитав головою: — Оце такі ідеї навідують тепер людей!

 — Атож, і це кажеш ти, — мовила Аґата. Вона в задумі пересовувала нігтем з місця на місце шматочок сала, і складалося враження, наче той ніготь, на якому вже з’явилася масна плямка, робить це сам собою. — Але ж ти кажеш і таке: чесноти суспільства — то для святого вади!

 — Тільки я не казав, що вади суспільства — це для святого чесноти! — уточнив Ульріх.

Він засміявся, схопив Аґатину руку й витер її своєю носовою хустиною.

 — Ти завше відмовляєшся від усіх своїх слів! — дорікнула йому сестра й незадоволено всміхнулася, намагаючись вивільнити пальця, від чого обличчя її взялося рум’янцем.

Обоє старих біля плити, які й далі не зводили з гостей поглядів, тепер, немовби відгукуючись, на все обличчя заусміхалися.

 — Коли ти розмовляєш зі мною то так, то так, — тихо видихнула Аґата, — мені здається, неначе я дивлюся у скалки від розбитого дзеркала. З тобою ніколи не можна побачити себе всю, з ніг до голови!

 — Ні, — відказав Ульріх, не випускаючи її руки. — Просто сьогодні взагалі не можна ані побачити себе всю, ані всім тілом поворухнутись. Ось у чому річ!

Раптом Аґата облишила спроби випручати свою руку.

 — Я, певна річ, не свята, скоріше навпаки, — тихо промовила вона. — Зі своєю байдужістю я була, мабуть, гірша, ніж утриманка. Немає в мене й ділової жилки, тож убити я, мабуть, нікого не зможу. Та коли ти вперше згадав щодо святого — то було вже досить давно, — я щось побачила цілком, «з ніг до голови». — Вона опустила голову, щоб подумати чи щоб не дати зазирнути собі в обличчя. — Я побачила святого — можливо, то була фіґура на водограї. Сказати щиро, я, мабуть, нічого й не побачила, але відчула щось таке, що треба було саме так висловити. Лилася вода, й те, що творив святий, теж лилося через вінця, неначе він сам був чашею водограю, яка спокійно розливалася навсібіч. Отакою, гадається мені, має бути й людина, тоді вона завше чинитиме праведно, і воднораз буде цілком байдуже, що вона чинить.

 — Аґата бачить, як вона стоїть серед світу, переповнена святістю й трепету через свої гріхи, і підозріливо помічає, що змії й носороги, гори й ущелини нишком лежать собі у неї в ногах і що вони багато менші, ніж вона сама. Тільки ж як тоді бути з Гаґауером? — стиха покепкував з неї Ульріх.

 — Ото ж бо й воно. Йому там не місце. Його треба усунути.

 — Я тобі також дещо розкажу, — промовив брат. — Щоразу, коли мені доводилося брати участь у чомусь загальному, в якій-небудь серйозній людській справі, я нагадував сам собі людину, яка перед останньою дією в театрі вибігає на хвилинку надвір, щоб ковтнути повітря, бачить велику темну порожнечу з міріадами зірок і йде геть, лишаючи капелюха, сурдута й саму виставу.

Аґата звела на нього допитливий погляд. Це й могла бути їй відповідь, і не могла.

Ульріх також поглянув їй в очі.

 — Тобі також часто завдає мук якась антипатія, а симпатії на пару їй ще немає, — промовив він і подумав: «Невже вона справді схожа на мене?» І знов йому спало на думку порівняння: можливо, так, як пастель на ґравюру на дереві. Себе він вважав міцнішим. А вона була вродливіша, ніж він. Така приємно вродлива. Тепер він тримав не лише її пальця, а й усю руку; це була довга, тепла рука, сповнена життя, й досі він брав її в свою лише тоді, коли вони віталися. Його молода сестра була схвильована, й хоча сльози в очах у неї насправді й не виступили, волога там усе ж таки стояла.

 — За кілька днів від мене поїдеш і ти, — проказала вона. — І як мені тоді з усім упоратися?

 — Ми ж бо можемо лишитися разом, ти можеш приїхати вслід за мною.

 — Як ти це собі уявляєш? — спитала Аґата, й на чоло їй набігла невеличка складка задуми.

 — Та… наразі ще не уявляю ніяк; адже це тільки щойно спало мені на думку.

Він підвівся й дав пастухам ще трохи грошей за «порізаний стіл». Аґата бачила, мов крізь туман, як ті всміхалися, кивали головою й дякували якимись короткими, незрозумілими, але радісними словами. Проходячи повз них, Аґата відчула в себе на обличчі відверті, але щирі й співчутливі погляди двох пар очей і збагнула, що їх з Ульріхом прийняли за коханців, які були посварилися, а тепер знов помирились.

 — Вони подумали, що ми — закохана пара! — сказала Аґата. Вона пустотливо підхопила брата попідручки, й уся її радість вихопилась на волю. — Тобі не завадило б мене поцілувати! — зажадала вона