Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

повторює ту саму дію. Людина знаходить собі яку-небудь роботу і в ній помалу собі посувається. І ось тут, здається мені, ми повертаємось до запитання, яке ти поставила мені ще там, на пагорбі. Дуже легко бути активним для дій, і дуже важко надати діям сенс! Сьогодні це мало хто усвідомлює. Тому люди дії нагадують тих, хто грає в кеглі й уміє з наполеонівською міною збити якихось дев’ять дерев’яних оцупків. Я б не здивувався навіть, якби ті люди врешті накинулись одне на одного з кулаками, — просто через те, що їм невтямки: всіх їхніх дій замало!… — Почав він досить жваво, але потім знову зробився замисленим і навіть на хвилю примовк. Зрештою усміхнувся, підвів очі й лише додав: — Ти кажеш, нібито розчарувала б мене, якби я зажадав від тебе яких-небудь моральних зусиль. А я кажу, що розчарував би тебе, якби ти зажадала від мене порад морального плану. Гадаю, нічого певного ми одне від одного вимагати не повинні — я маю на увазі, ми всі. Насправді нам треба не вимагати одне від одного дій, а насамперед створювати для них передумови. Так мені здається!

 — Але ж як це зробити?! — промовила Аґата.

Вона, мабуть, помітила, що Ульріх відхилився від своєї великої, загальної промови, з якої почав, збився на щось своє, ближче йому, але, як на неї, й воно було надто загальне. Аґата, як відомо, упереджено ставилася до всіляких загальних аналізів і будь-яке зусилля, що сягало, так би мовити, за межі її власної натури, вважала досить марним; вважала, анітрохи не сумніваючись, якщо напружуватись доводилося їй самій, але й до чужих загальних тверджень ставилася також із підозрою. І все ж таки Ульріха вона розуміла дуже добре. Їй упало в око, що коли брат, нахиливши голову, тихо засуджував активність, то, не випускаючи з руки складаного ножика й навіть цього не помічаючи, дряпав і колупав ним стільницю, й усі жили в нього на руці понапиналися. Мимовільні, але майже пристрасні рухи його руки й те, що він так відверто сказав про її молодість і вроду, — це був безглуздий дует поза оркестром решти слів, у якому вона також не бачила ніякого глузду, крім того, що вона сиділа тут і просто дивилася.

 — Що слід було б зробити? — відказав Ульріх тим самим тоном, яким говорив досі. — Якось у нашої кузини я запропонував графові Ляйнсдорфу заснувати всесвітній секретаріат точности й душі, щоб і люди, котрі до церкви не ходять, знали, що їм робити. Я сказав це, звісно, просто так, жартома, адже для з’ясування істини ми вже давно створили науку, й тому, хто зажадав би чогось такого для з’ясування всього іншого, тепер довелося б за таку свою дурість мало не червоніти. А проте все, про що ми з тобою досі розмовляли, привело б нас до такого секретаріату!

Він завершив промову й, випроставшись, відкинувся на спинку лавки. Потім сказав:

 — Я, мабуть, знов розчинюся, якщо додам: але у що б це тепер вилилось?

Аґата не відповіла, й запала тиша. По хвилі Ульріх озвався:

 — А втім, мені й самому часом здається, що цієї переконаности я не витримаю! Коли я дивився, як ти стояла там, на укріпленні, — півголосом повів він далі, — у мене, сам не знаю чому, раптом прокинулося шалене бажання взяти й що-небудь зробити. Адже досі я й справді іноді робив необдумані речі. Магія тут ось у чому: коли це минало, зі мною немовби ще щось лишалося. Інколи у мене зринає думка, що людина може стати щасливою навіть завдяки злочину, бо він дає їй певний баласт і цим самим, можливо, більшу стійкість на хвилях життя.

Сестра й цього разу відповіла не відразу. Ульріх дивився на неї спокійно, можливо, навіть допитливо, але вже не відчуваючи того, про що перед цим казав, та й узагалі ні про що, по суті, не думаючи. По короткій хвилі Аґата спитала:

 — Чи розізлився б ти на мене, якби я скоїла злочин?

 — Що тобі на це відповісти?! — промовив Ульріх, знову схилившись над своїм ножиком.

 — Невже немає ніякого рішення?

 — Ні, жодного справжнього рішення на сьогодні немає. Після цього Аґата сказала:

 — Мені хочеться вбити Гаґауера.

Ульріх стримався, щоб не підвести погляду. Слова ці торкнулися його слуху легенько й тихо, але, відлетівши, лишили в пам’яті наче якусь широку колію. На котре з них упав наголос, він одразу забув, йому потрібно було побачити Аґатине обличчя, щоб збагнути, як ці слова розуміти, але йому не хотілося вірити навіть її обличчю.

 — Гаразд, — мовив він, — чом би тобі цього й не зробити! Чи є сьогодні на світі взагалі хоч хто-небудь, у кого б ще не прокидалося такого бажання?! То так і зроби, якщо справді на це здатна! Адже це те саме, якби ти сказала: «Мені хочеться кохати того чоловіка за його вади!»

Аж тепер він знову випростався й поглянув сестрі в обличчя. Воно було вперте й навдивовижу схвильоване. Не відводячи від нього погляду, Ульріх спокійно почав пояснювати:

 — Тут, бач, щось не так; на цій межі поміж тим, що діється в нас самих, і тим, що діється поза нами, тепер бракує якоїсь сполучної ланки, одне переходить в інше тільки з величезними втратами. Можна навіть сказати, що наші лихі бажання — це тіньовий бік життя, яким ми живемо насправді, а життя, яким ми живемо насправді, — то тіньовий бік наших добрих бажань. Уяви собі лишень, що ти це таки вчинила. Це було б зовсім не те, що ти мала на увазі, й тебе спіткало б принаймні жахливе розчарування.

 — А може, я раптом стала б іншою людиною. Ти ж бо сам таке припускав! — перебила його Аґата.

Цієї миті Ульріх кинув погляд убік і мимоволі згадав, що вони тут не самі і їхню розмову чують іще двоє. Стара господиня — а втім, вона мала навряд чи більше сорока, і старішою жінку робило оте лахміття на ній та сліди її смиренного життя — сиділа з радісним виглядом біля плити, а поруч із нею — пастух, який, поки Ульріх з Аґатою гомоніли, повернувся до хижі, хоч захоплені собою гості цього й не помітили. Позгортавши руки на колінах, обоє старих задоволено, схоже, й здивовано дослухалися розмови, що сповнювала їхню оселю, хоч і не розуміли з цієї