Читати книгу - "Твори. Том 1"

усіяне зорями, які здавалися теж крижаними, до того холодно було в цьому широкому просторі.

Самотні ферми у квадратних дворах, за завісою з обсипаного інеем гілля, здавалося, спали в білих сорочках. Ні люди, ні тварини не виходили звідти: тільки комини хаток,

з яких здіймалися в морозяне повітря тонкі цівки диму, свідчили про сховане там життя.

Рівнина, огорожі, берести коло парканів — все здавалося мертвим, прибитим холодом. Інколи чути було, як тріщали дерева, неначе під корою ламалися їхні тіла; часом відривалася й падала на землю величезна гілляка, в якій лютий холод заморозив соки і порвав волокна.

Жанна неспокійно чекала приходу тепла: їй здавалося, що у всіх її невиразних стражданнях винна ця сувора пора року.

То вона нічого не могла їсти, охоплена огидою до всякої їжі, то починалося шалене серцебиття, то найлегші навіть страви викликали в ній розлад травлення, її завжди напружені нерви тремтіли в якомусь повсякчасному нестерпному збудженні.

Якось увечері, коли термометр опустився ще нижче, Жюльєн, виходячи з-за столу і тремтячи від холоду (бо в їдальні ніколи не топили як слід, такий він був ощадливий), потер руки і пробурмотів:

— Гарно буде спати вдвох цієї ночі, чи не так, моє серденько?

Він засміявся своїм колишнім добрим, дитячим сміхом, і Жанна кинулася йому на шию; але саме цього вечора вона почувала себе так погано, так нездужала, була в такому дивному нервовому настрої, що, поцілувавши його в губи, тихенько попрохала залишити її саму. Кількома словами вона з’ясувала йому свій стан:

— Я тебе прошу, мій любий, запевняю тебе, що мені щось недобре. Напевно завтра почуватиму себе вже краще.

Він не наполягав:

— Як хочеш, моя мила; якщо ти хвора, треба поберегтися.

І вони завели мову про інше.

Вона лягла спати рано. Жюльєн, усупереч звичаю, наказав затопити камін у своїй кімнаті.

І коли йому сказали, що вже «горить добре», він поцілував дружину в лоб і вийшов.

Холоднеча, здавалося, запанувала у всьому будинку. Стіни тріщали від морозу. Жанна тремтіла від холоду в своєму ліжку.

Двічі вставала, щоб підкинути в камін дров і накласти на ліжко сукні, спідниці і різну стару одежу. Але ніщо не могло її зігріти; ноги їй заніміли; від литок аж до стегон пробігав дрож; вона весь час переверталася з боку на бік, ворушилась, почувала якийсь незвичайний нервовий неспокій.

Незабаром вона зацокотіла зубами: руки її тремтіли, груди стискувало, і серце билося глухими, важкими ударами; часом здавалось, що воно зовсім спинилося; вона задихалась, наче в її горло вже не проходило повітря.

Страшенна туга опанувала її, і водночас нестерпний холод пронизував її наскрізь. Вона ніколи ще не відчувала нічого подібного, їй здавалося, життя покидає її, що вона ось-ось сконає.

Вона подумала: «Зараз я умру… Я вмираю…»

Охоплена жахом, сплигнула з ліжка, подзвонила Розалії, почекала, подзвонила знов і знов почекала, вся здригаючись від холоду.

Служниця не приходила. Вона, очевидно, спала вже першим міцним сном, перервати який неможливо, і Жанна, не тямлячи себе, босоніж вибігла на сходи.

Безшумно, навпомацки знайшовши двері, відчинила їх і покликала: «Розаліє!» — пішла далі, наштовхнулась на ліжко, помацала рукою й переконалася, що воно порожнє. Воно було порожнє і зовсім холодне, наче ніхто в нього й не лягав.

«Як! Вона ще й досі ходить десь у таку люту годину!» — здивовано подумала Жанна.

Але враз серце її заколотилося, затремтіло, вона почала задихатися і нетвердими кроками спустилася знов, щоб збудити Жюльєна.

Стрімголов вбігла в його кімнату, певна, що вмирає, і бажаючи побачити його, перш ніж знепритомніє.

При миготінні згасаючого вогнища вона побачила голову Розалії на подушці поруч із головою свого чоловіка.

Вона скрикнула, і від цього крику обоє схопилися на ліжку. На мить остовпіла, вражена тим, що побачила. Потім кинулася геть і повернулася в свою кімнату: коли ж розгублений Жюльєн покликав: «Жанно!» — її охопив невимовний жах від самої думки, що вона побачить його, почує його голос, слухатиме його пояснення, його брехню, віч-на-віч зустрінеться з ним, і вона знов кинудася по сходах, по яких щойно зійшла.

Вона бігла тепер у темряві, ризикуючи скотитися по кам’яних сходах і розбитися. Бігла вперед, її підганяла владна потреба кудись бігти, щоб нічого більше не знати, нічого більше не бачити.

Опинившись унизу, вона, як була, в сорочці, боса — опустилася на сходинку і завмерла там з затуманеним розумом.

Сплигнувши з ліжка, Жюльєн нашвидку одягся. Вона чула його рухи, кроки. Підвелася, щоб врятуватися від нього, бо він уже спускався сходами, гукаючи:

— Слухай, Жанно!

Ні, вона не хотіла ні слухати його, ні дати йому навіть доторкнутись до неї пальцем; і кинулась до їдальні, втікаючи, наче від убивці. Шукала якогось виходу, схованки, темного куточка, якогось способу уникнути цієї зустрічі і забилася під стіл. Але він уже відчинив двері і, тримаючи свічку, весь час гукав: «Жанно!» Знов схопившись, вона помчала, наче заєць, кинулася в кухню, двічі оббігла її, ніби зацькована тварина: чуючи, що він усе ще переслідує її, вона раптом розчинила двері в сад і побігла в поле.

Крижаний дотик снігу, в який її босі ноги провалювались майже до колін, надавав їй раптом відчайдушної енергії. Вона не відчувала холоду, хоч була роздягнена: вона не почувала вже нічого, таким невразливим стало її тіло від душевного болю — і все бігла, біла, як земля…

Вона промчала по великій алеї, проминула гайок, перестрибнула через рів і побігла рівниною.

Місяця не було: наче вогняні зерна, розкидані по чорному полю неба, блищали зорі, але рівнина, що ніби застигла в нерухомості й безмірній тиші, світилася тьмяною білизною.

Жанна швидко йшла, майже не дихаючи, нічого не тямлячи, ні про що не думаючи. І раптом спинилась на краю скелі. Інстинктивно спинилася, присіла і так зосталась, без думок, без волі.

З темного провалля перед нею невидимо й нечутно море дихало солоним духом водоростей, що їх викинув на берег приплив.

Довго сиділа вона так, захолонувши душею й тілом, потім раптом почала тремтіти, тремтіти страшенно, наче парус під вітром. Її руки, плечі, ноги здригалися, тіпалися, дрібно-дрібно трусилися і раптом до неї повернулась ясна і болісно гостра свідомість.

Потім перед її очима постали образи минулого: прогулянка з Жюльєном у човні дядька Ластіка, їхні розмови, зародження її кохання, хрестини човна, потім вона перенеслася ще далі, аж до тієї заколисаної мріями ночі, коли приїхала в Пепль. А тепер! Тепер! О! Все її життя розбите, всі радощі скінчились, немає жодної надії: і