Читати книгу - "Віннету ІІ"

бо ніколи не знаєш, що трапиться наступної миті. Прошу вас, зачекайте чверть години. Ось сигарили й витримане вино, яким я пригощаю тільки дорогих гостей. На жаль, це остання пляшка.

Він подав нам сигарили і пляшку вина, став за конторку і взявся писати. Вірна Смерть скорчив смішну міну за його спиною, з чого я зробив висновок, що старий цілком задоволений досягнутим успіхом. Потім він налив по вінця склянку вина і за одним разом вихилив його за здоров’я сеньйора Кортéсіо. Але мені результати нашої бесіди здавалися не настільки радісними, бо про людей, які мене цікавили, досі не було сказано ні слова. Я шепнув про це старому, але він відповів мені заспокійливим жестом, мовляв, сам усе владнає.

За п’ятнадцять хвилин Вірна Смерть спорожнив пляшку вина, а Кортéсіо підготував папери. Він прочитав нам уголос рекомендаційні листи, зміст яких повністю нас задовольнив, поклав їх у конверти і заклеїв. Потім заповнив чотири бланки й дав кожному з нас по два примірники. На свій превеликий подив, я побачив, що тримаю в руках два паспорти: один — французькою мовою з підписом генерала Базена[50], другий — іспанською, підписаний Хуаресом. Кортéсіо не міг не помітити мого здивування і сказав, хитро посміхаючись:

— Ми не можемо покладатися на те, що якось воно буде, і вживаємо всіх запобіжних заходів. Не питайте, звідки в мене бланки з підписом генерала Базена, це моя таємниця. Хто знає, що може трапитися завтра, тож непогано мати два паспорти. Я виписую їх рідко, а більшість добровольців взагалі не отримує жодних документів.

Він замовк, і Вірна Смерть скористався паузою, щоб перевести розмову на іншу тему:

— Як давно пішли звідси останні добровольці?

— Вчора. Я особисто проводив загін у складі тридцятьох осіб до Гопкінс-Фарм. Цього разу з ними їдуть дві приватні особи, які не будуть служити в армії.

— Чи правильно я зрозумів, що ви допомагаєте переправитися до Мексики і приватним особам? — здивовано підняв брови Вірна Смерть.

— Ні, що ви. Це може призвести до дуже великих неприємностей. Але вчора я зробив виняток, бо один з мандрівників — мій давній знайомий. Втім, коні у вас будуть жваві, і якщо ви рушите в дорогу рано-вранці, то наздоженете загін до того, як він досягне Ріо-Ґранде.

— У якому місці вони будуть переправлятися через річку?

— Загін іде до Орлиної ущелини, але його не повинні там бачити, тому вони обійдуть форт Індж і переправляться через Ріо-Ґранде між його притоками Лас-Морас і Моралес, там наші провідники знають місце, де можна перейти річку вбрід. А далі — на захід і через Байю, Крусес, Сан-Вінсенте, Табаль і Сан-Карлос доберуться до Чіуауа.

Мені ця місцевість була зовсім невідома, а от Вірна Смерть ствердно кивав головою і підтакував, повторюючи вголос кожну назву, ніби знав ті краї, як свої п’ять пальців.

— Без сумніву, ми наздоженемо їх, якщо наші коні будуть не зовсім погані, а їхні — не занадто бистрі, — сказав він. — Чи дозволять вони нам приєднатися до загону?

Кортéсіо запевнив, що нас радо приймуть, але старий вестмен не вгамовувався:

— А ваші друзі не будуть проти?

— Звичайно, ні! Вони не мають права щось вирішувати в загоні, а тим більше наказувати, бо самі повинні бути вдячні за подорож під охороною. А оскільки ви з ними неодмінно зустрінетеся, скажу, що це справжні джентльмени. Один із них — корінний мексиканець, звуть його сеньйор Ґавіляно, він мій давній знайомий, з яким ми пережили чимало незабутніх хвилин у столиці. Він має молодшу сестру, таку гарну, що жоден юнак, який хоч раз побачив дівчину, вже не зміг врятуватися від її чарів.

— Мабуть, і він вродливий?

— Ні. Вони зовсім не схожі. Правду кажучи, вони не рідні брат і сестра, а зведені. Її звуть Феліса Перільйо, вона була неперевершена співачка і танцівниця, всі розум тратили від її майстерності. Я кажу була, тому що вона несподівано зникла, і тільки зараз я дізнався від її брата, що вона оселилася неподалік від Чіуауа. Але навіть він не знає точно, де саме вона живе, і тільки на місці зможе розпитати детальніше.

— А можна дізнатися, що робив раніше і при якому ділі тепер цей сеньйор?

— Він — поет.

Шоу Buffalo Bills Wild West у Неаполі, 1890 рік. Фото з колекції Музею Баффало Білла в Денвері.

Обличчя старого мисливця мимоволі витяглося у зневажливу міну, і добрий сеньйор Кортéсіо поспішив додати:

— Він не бере грошей за свою творчість! Він дуже заможна людина і не потребує плати.

— Ну тоді залишається тільки позаздрити йому.

— Та йому й заздрили. Навколо нього було так багато інтриг і пліток, що йому довелося покинути місто і навіть країну. Тепер він повертається з американцем, який мріє з його допомогою осягнути диво поезії та познайомитися з Мексикою. Вони збираються побудувати новий театр у столиці.

— Бажаю їм успіху. А чи знав сеньйор Ґавіляно, що ви живете в Ла-Ґранж і вербуєте добровольців?

— Ні. Я цілком випадково опинився на пристані, коли прибув пароплав, і пасажири стали сходити на берег. Я відразу впізнав його й запросив разом із товаришем до себе. Тут і з’ясувалося, що вони їдуть в Остін, а звідти — до Мексики. Я пояснив їм, як можна безпечніше і швидше перетнути кордон. Чужим людям тут не варто затримуватися, особливо якщо вони не прихильники рабовласництва. У Техасі повно людей, які не проти половити рибку в каламутній воді. Не відомо звідки й не відомо навіщо цілими зграями