Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Оце так політ! А ще щось умієш? — Мені навіть не треба було вдавати, що очі божевільно палають. Вони й так палали. Графиня засміялася.

— Ну, ще так ще! — крикнула вона. Майже одразу аероплан завалився вперед і став падати. Ми дедалі швидше летіли до землі, яка наближалася, набігала на нас. Я подумав, що перший гепнуся об землю. Потім вирішив, що за такого удару байдуже, хто перший, хто другий. А графиня ще той шибеник, вона он мріє під стінкою при розстрілі постояти, то може і об землю гепнутися! Але кричати про порятунок було вже пізно, я втиснувся у сидіння і дивився, як набігає на мене чорна осіння земля. Ближче, ближче, ближче! Я вже бачив сліди борозен, коли аероплан несподівано став вирівнюватися. Вуха заклало, мені здавалося, що хтось втискує мене у сидіння, що на плечі насунулася якась страшна вага, аж дихати важко, аероплан пронісся так близько до землі, що мені схотілося зачерпнути її рукою, і ось уже ми набирали висоту. Я повернувся до графині й побачив, що вона зблідла і важко дихає. Здається, я навіть не зрозумів тієї небезпеки, яка була поблизу.

— Афродіто, я вже думав, що ми гепнемося! — закричав я і радісно усміхнувся.

Вона закрутила головою.

— А ти впертий, Ваню.

— Так точно! — кивнув я.

— Покерувати аеропланом хочеш? — несподівано спитала вона.

— Як?

— Сідай! — Вона вистрибнула зі свого місця. — Давай! — Одною рукою трималася за крило, а другою запрошувала мене сісти.

Я злякався, бо це вже зовсім були небезпечні жарти, але відступити не міг. Переліз, сів.

— Посунься трохи! — наказала вона. Сіла позаду, поклала мої руки на штурвал. — Тримай його. Відчуй, що йому підкоряється аероплан. Потягни на себе. Що відбулося?

— Ніс задерся вгору!

— Правильно. Тепер від себе.

— Ніс опустився, зад задерся!

— Правильно!

Ми літали так десь годину. Спочатку в мене мало що виходило, але потім я більш-менш навчився набирати висоту та знижуватися.

— Повертай до летовища! — наказала Афродіта. — Сідатиму сама, тобі ще зарано.

Я не суперечив, тільки спостерігав за її рухами, як вона майстерно вивела аероплан на злітну смугу, потім почала знижуватися, скинула оберти двигуна, трохи задерла ніс, аероплан наче злітав, а насправді потроху падав, ось колеса торкнулися землі, і ми покотилися. Коли вже вилізли біля ангарів, я відчув, що спітнів так, наче під дощем побував. А ще слабкість і ноги тремтіли. Підбігли офіцери.

— Афо, що ви витворяли! Ви ж ледь не вдарилися об землю!

— Та нічого, я тримала все під контролем.

— А петля Нестерова та бочка! Це ж небезпечні маневри, на цих «Ньюпорах» їх іще ніхто не робив!

— Ну от я зробила! Їдьмо, Ваню, пообідаємо десь!

Ми пішли, я відчував заздрість у поглядах офіцерів. Ревнували Афродіту? Сприймали мене як чергового мисливця за її грошима?

Афродіта знову сама сіла за кермо, і ми поїхали.

— Ну як ти, відчув політ? — спитала вона.

— Так, але на землі мені краще, — чесно сказав я.

— Ваню, та ну! Що тут на землі робити, хіба що на автах ганяти, так і то після аероплану в цьому ніякого задоволення. А там же, у небі, ти наче птах! — вона закрутила головою. — Політаємо ще?

— Не знаю, чи відпустять мене, я ж служива людина.

— Відпустять. Кілька генералів у контррозвідці — товариші мого батька, а військовий міністр Олексій Андрійович Поліванов — хресний моєї мами. Думаю, мені не відмовлять.

— Тоді літаймо! — радісно сказав я. Радів не так через те, що літатиму, як через те, що зможу втекти від світського життя, яке мені вже досить набридло.

Ми пообідали в якомусь ресторані, потім графиня відвезла мене до готелю, де вже чекав Мельников.

— Іване Карповичу, ну нарешті! На вас уже чекають!

— Хто?

— Наші спеціалісти, які відбиратимуть із вами теми для нових оповідань.

— Відбирати теми? Я пишу про те, що відбувалося насправді!

— Але ж вас попередили, що тепер треба буде вигадувати. Ходімо.

Ми піднялися в окремий номер, де на мене чекали офіцер із погонами капітана і панотець у рясі. Офіцер був худий, із гострими рисами обличчя і тонкими ламкими губами, які могли свідчити про непростий характер. Панотець, навпаки, був товстенький, з добродушною пикою і трохи азійським обличчям. Вони сиділи за столом, перед ними стояло по чорнильниці й лежало по кілька аркушів паперу. Трохи далі працювала дівчина з друкарською машинкою.

— Доброго дня, це Іван Карпович Підіпригора. Це капітан Кречетов, а це ієромонах Ілля зі Священного Синоду, — представив нас Мельников. — З ними ви складете потужний атакувальний кулак, який громитиме ворога на ідеологічному фронті.

— Сідайте, — запросив мене Кречетов. — Капітане, можете бути вільним, — сказав він Мельникову, той вимушено усміхнувся, трохи повагався і