Читати книгу - "Green Card"

за сорок, полюбляє травити байки.

– З «муслімами» воювати, наче гримучку тягти за хвіст – слизьке і вкусить щомиті. В Затоці їх херачили здалеку. Гранатометами. Я живого іракця й не бачив. А от у Фалуджі ми потрапили в таку дупу, що й сказати соромно.

Ще й досі наче чую той запах. У нас із гальюна несе приємніше. Раз забігаємо в халупу – темно, чад стоїть. Тут щось клац! Ми з усіх стволів. Підсвітили – двоє пацанів, в одного АК – обдертий і без магазину. На хріна він затвор смикав, і досі не збагну.

Ми слухаємо. Зараз це просто історії. Ніхто й уявити не міг, що скоро доведеться побачити страшніше. Марші, тактичні заняття, стрільби. Усе ввійшло в звичну колію. Стало повсякденною роботою.

– Світло! Світло! Швидше, слимаки!

Інструктор ходить між нарами, зиркає на годинника. Друга нуль-нуль. Глупа ніч. Батальйон підняли по тривозі. В повній викладці загрузились в автобуси й рушили з бази.

Пустеля співає. Легенький свист, шурхіт, торохтіння. За пагорбом кихкає койот. Рвучкий вітер шарпає лице. Щоки пашать, підборіддя німіє. Повітря – 35 градусів за Фаренгейтом[47]. Дрібний пісок хрустить на зубах. Тіло чухається – кусючий пил забивається в кожну щілинку, змішується з потом, покриває лице кіркою. В широке скло маски тарабанить дрібна мерва, лізе в ніс, забивається під каску. Чутно лише дихання. Засідка.

У широченькій долині кособочаться глиняні халупи, стирчить шпиль мінарета. Маленькі зігнуті фігурки забігають у лабіринт вуличок. Лясь! Лясь! Наче хто суху гілку ламає. Ага, погнали наші городських. Ріденькою змійкою на пагорб дерлися бахматі, зачучверені постаті. Мітчел підняв стиснутий кулак.

Гарячий приклад смердить пластмасою, щока прикипає. Наш кулеметник припав до прицілу – видно, як дрібно тремтить нога. Вибираю середнього – палець на гачку. Ще метрів десять до «Клеймора»[48]. Як рвоне – вступаємо. Обірванці йдуть швидко. Піт лоскоче носа, стікає за комір. Капрал завмер. Херня! Бородачі спинились.

– Вогонь!

Торохнув кулемет, другий номер гатить чергами. Я випустив магазин, вставив ще один.

– Припинити вогонь!

Пахне порохом, хлопці пожадливо курять. Я вдихаю дим. Руки ще тремтять.

– Гарна херня ці лазерні штуки. Наче в шутер зіграли.

Дебелий бородач сів поряд. Тінь від розлогої юки вкриває шатром. Послаблюю жилет з лазерними датчиками.

– Вперше?

– Ага.

– Люблю Мохаве. Втретє тут.

«Борода» дістає пласку флягу.

– Горлянка пересохла. Зараз нормально. А літом можна здохнуть.

Робить добрячий ковток, передає мені. Гіркуватий напій щипає горлянку. Сидимо, теревенимо, перекидаємось жартами. Холодний вітер залазить під розгрузку, спина крижаніє. Гарно витягти ноги й на хвилинку розслабитись.

– Ці етнічні полігони крута штука. У форті Брегг після ВСТ бігав по такому.

– Був на війні?

– Два деплойменти в Ірак. Фалуджа. Тут перед кожною кампанією пісок їмо. Так що готуйся – місяців зо два, й опинишся в якомусь Муслімістані.

Червона ракета.

– О, пора. Бувай, jarhead[49], може, побачимось. Хлопці, на базу.

– Щасти!

«Берети»[50] підхопили зброю й рушили. Ми посиділи й собі потяглись до БМП. Усередині тісно й задуха, наче в залізній діжці. Смердить потом, мастилом, гарячою гумою. «Бредлі» страшенно трясе. Я сперся на гвинтівку. Очі злипались. З боків так здавили, що можна не боятися посунутись чи впасти. Так продрімав до самої бази.

Тиждень ганяємо пустелею. База «Twenty Nine Palms». Кажуть – це остання станція перед деплойментом. Крім нас тут рейнджери, «берети» й ще хтось. Купа техніки: танки, БМП, вертольоти. Цілий день пустеля двигтить. На величезній площі побудований макет справжнісінького мусульманського міста.

Штурмуємо, зачищаємо, патрулюємо. На нас нападають, ставлять міни, стрічають конвої. «Берети» в основному. У них своя робота, у нас – своя.

Різдво. Усі в ковпаках з балабонами. Сміх, поздоровлення. Святкова вечеря. Телефонують родичі, жінки, діти. Хлопці радіють.

– Дене, у вас святкують Різдво?

– Аякже. Тільки сьомого січня.

– Ого, чого так?

– Церква так рішила.

– Дивна у вас церква.

– Це да.

Сусід збоку, Семмі, шпилить на планшеті. Видно, щось гарне вичитав, бо шкіриться на всі зуби. Йому вісімнадцять, тільки після школи.

– Що там пишуть?

– Дівчина моя. Пише, скучила.

– Добре, що скучає.

– Ми зі школи разом. Як вона плакала, коли я підписав контракт! А в тебе є хтось?

– Ні, нема.

Планшет кавкнув, Сем знову втупився в дисплей. Я дістав аркуш і заходився писати. Листи рятували. Хоч через папір балакав зі своїми. І брехав. Вигадував нереальні події й проблеми, ділився липовими надіями, бажаннями. Відповідь – завжди мамин почерк, рідна мова, слова, які чув з дитинства. Інколи бабусині дописки. Вона щось знає, але не каже прямо.

Її не проведеш. Пишу, торкаюся амулета. Свастя й грі-грі. Зрідка списуюсь із Ніком. Він на Східному узбережжі. Добуває учебку. Каже – холодно, люди смішно говорять. Бабуся Марі взяла мою адресу, так що чекай послання.

Ховаю конверт у тумбочку. Кожен наступний аркушик заряджає рідним теплом. І вже не так паршиво. Вмостився, заплющив очі. Згадав Святвечір. Усі за столом, дід бере слово – «Шоб і на той год дождаться цього дня! Шоб нашим сватам гикнулося! Дай Боже!» Кутя з медом і горіхами, узвар, домашня ковбаса та ще багато смаколиків. Бабуся згадує, як вони тягли до куті з кришеничком сала, бо з середини зими лишалися тільки капуста й картопля. Й четверо дітей. А мати з батьком гарують кожен день від світання до смеркання за паличку – трудодень. І в кінці року три горщики й макітра. Ото вся плата за рік. Так і жили.

Потім дивилися «Ніч перед Різдвом». Дід обов’язково розказував страшні історії. Куди тому Гоголю! Навіть я малим спати боявся.

Здається, було це тисячу років тому. Гасне світло. Відбій.

Десантування з вертольота по канатах тільки в кіно красиве. Насправді – страшно до чортиків. Канати метляються, машину хилитає. Та не це головне. Головне – щоб пілот угадав відстань до землі. Але вони теж тренуються. І сьогодні не пощастило. Три метри висоти в цифрах мало. А от стрибати – багато. Двоє зламали ноги, п’ять – вивихи, більше десятка забились. Коли приземлився, думав, устряв по пояс у землю. Ковиляю і боюсь на ноги подивитись. Травмовані кричать. Біля них метушаться санінструктори. Інші – вперед. Вперед, сука! Примкнути багнети! Коли! Kill! Kill!

Сьогодні гримуча змія вкусила рядового Кемпбела. Як цей придурок ушелепався, не розумію. Вона ж тріщить – за милю чути. Нам із Семмі прийшлось тягти