Читати книгу - "Green Card"

цього бовдура до санчастини. Він стогнав, наче ногу відірвало.

– Треба менше жерти, Гаррі. В мене грижа вилізе.

– Заткнись, Семе. Я здихаю! Ноги віднімаються. Бля! Що за херня?! Ден, забери її!

– Лежи мовчки. Так капрал наказав. Щоб сироватку правильно підібрали.

На ручці нош теліпалась зв’язана в кільце змія. Довелось застрелити. Усю дорогу Гаррі верещав, особливо як гримучка сповзала на лице.

Знову «зачищаємо» село. Рухаємось групою, в кожного сектор. Хоч на М4 лазерні насадки й холості патрони, а в нас жилети з різнобарвними лампочками, серце вилітає. Перевіряємо будинок за будинком. Попереду сапери. Тут треба дивитись й під ноги, і навкруги. Дверей не вибиваєм – раптом міна? Бах! Сапер уражений – запищав, засвітився червоним маяком.

– Тримаємо периметр!

Тріскотня, гвалт, радист викликає підмогу. Гатять з усіх боків. Відходимо. Тягнемо «поранених». І «мертвих». Тим найкраще. Лежи собі, відпочивай, чіпляйся та вгрузай у пісок. Піт заливає очі, затікає під окуляри. «Засвітився» кулеметник з моєї fire-team. Код «300».

– Семе! Тягни!

Підхоплюю кулемет. Он де вони, паскуди, обходять з боків! Ствол вихаркує низки вогню. Залягаємо. Підходять «Бредлі». Хлопці вискакують, біжать до нас.

Із-за пагорба виповзли два танки. Село в кільці. Зачистка.

Тіло пече. Потужні струмені води збивають піт, бруд, пил. Шия й лице бронзові. І руки по кисті. Вигляд моторошний.

– Дене! Тебе шо, засмоктало?

– Виходжу.

Хлопці заквецяні, як чорти. Регіт, жарти.

– Скільки сьогодні «засвітив», Дене?

– Полк, не менше.

– Ти кулемет як підхопив, я прямо злякався: Рембо вирвався на волю.

– Ага, тобі добре – одкинувся, а ви тягніть такого кабана. В Сема мало очі не вилізли.

– Справді: або жери менше, або в гальюн ходи перед боєм.

Скупався, наче кілограм п’ять скинув. Хоча зараз і так нагадую хорта. Де й ділось друге підборіддя, пузо-пузир, драглисті руки. Наганявшись цілий день, не падаю трупаком – лише руки та ноги наливаються втомою. Але втомою приємною, наче після гарного тренування. Змінилася мова, звички. Морські словечка нав’язли на язиці. От тільки тату не роблю. Наші обмалювалися, проте я вирішив: після першого деплоймента.

Дні летять, як скажені. Ковтаємо пилюку, стріляємо, стріляємо, стріляємо. Кожен кут потішного селища политий потом, гримучники стали ніби домашніми тваринами. Скорпіони, павуки та інше гаддя могло залізти прямо в сухпай, але їх викидали пальцями й спокійно перекушували.

Я навчився брати гадюку голими руками. Семмі за черевика схопив ядозуб. Він тільки буркнув матюк і підгилив бідаку. А раніше в казармі боявся павутиння зібрать. Корпус нас зламав, розібрав на частинки. Потім склав. Так, як треба. Півроку тому життя здавалося суцільним ланцюгом подій. Зараз ми жили від підйому до відбою. І це нормально.

Покриваючись льодом у нічному «секреті», я бажав тільки гарячої їжі й заритись у теплу ковдру. Маючи нари й окрему тумбочку, почувався повністю вдоволеним. Всього за шість місяців я отримав те, що більшість людей не знаходить до скону – гармонію з собою. Зникни я, і fire-team стане неповноцінною, а там і відділення, взвод, і так далі. Гармонія – бути там, де без тебе не обійдуться. Тому «маргінес» – це назавжди. Ми завжди потрібні.

З навчань у пустелі Мохаве повернулись раптово. Просто тривога зранку, завантажились в автобуси – й додому, у Кемп-Пендлтон. Я хотів лишитись у Першій дивізії. Теоретично, п’ятеро найкращих випускників можуть вибрати місце служби. За рейтингом я другий. Але як воно там буде, побачимо.

Знову підготовка до «Graduation Day». Вигляд має бути ідеальним. Сержанти лютували, проте все пройшло гладенько. Троє перших отримали звання позачергово. І ось я, ленс-капрал[51] Ден Раш, стою в канцелярії Першої дивізії. Худий капітан перегортає якісь папери. Дивлюсь перед собою.

– Ваше призначення – Перший полк, третій батальйон. Із паперами звернетесь до штабу полку.

– Сер, дозвольте звернутися.

– Звертайтесь.

– Хочу подати рапорт на отримання громадянства. Як це можна зробити?

– Зачекай.

Капітан зателефонував, далі кудись вийшов. Чекав хвилин двадцять. Офіцер повернувся з грубенькою папкою.

– Треба заповнити папери. Допомогти?

– Так, сер.

Ще з півгодини я заповнював різні форми, бланки, звернення. Офіцер диктував, тицяв пальцем, пояснював незрозумілі місця. Нарешті останній папір підписаний. Капітан акуратно зібрав документи.

– Все, тепер чекай виклику в штаб дивізії.

– Коли, сер?

– Думаю, три-чотири місяці. Не хвилюйся, у нас було кілька таких випадків. Громадянство отримали всі. Жодних проблем не має бути.

– Дякую, сер.

Штаб полку. Усі метушаться, торохтять принтери, фурчать кондиціонери. Я здав документи. З батальйону викликали сержанта. Він – височезний жилавий дядько років сорока. Весь шлях до розташування пройшли мовчки, тільки перед казармою сержант буркнув:

– Занесем твоє лахміття, а тоді на склад.

Barrack![52] Я, мабуть, скидався на дебіла – з витріщеними очима й відкритим ротом. Уявіть собі чотири-зірковий готель на узбережжі Анталії з баскетбольним майданчиком, рівнесенькими доріжками з плитки, чудовими клумбами й пальмами. Триповерхові будівлі об’єднані в єдиний комплекс. Ми зайшли в пластикові двері з великими блискучими вікнами. У просторому холі за столом двоє морпіхів – «дьюті». В пілотках, «service form C». Капрал і ленс-капрал.

– Капрал, проведи в кімнату новенького.

– Ходімо.

Чистий коридор. Рівненькі стіни пофарбовані в персиковий колір. Двері з обох боків. Біля кожних – табличка з номером й прізвищами. Капрал зупинився біля номера 108. Дістав пластикову картку – короткий писк – двері прочинились.

– Заходь. Кімната пустує – хлопці закінчили контракт. Обживай. Тримай ключі. Цей від комірчини, це – картка для цифрового замка. Кидай речі, а то сержант психуватиме. Проходь, чого стоїш?

Я застиг на порозі. Невеличкий коридор. Кухонний умивальник, над ним мікрохвильовка. Далі ванна – два умивальники, окремо унітаз і душ. Проходжу далі. Світла кімнатка, два ліжка, невеликий холодильник. У головах ліжка полички, навпроти – шафа. Ліжко відкривається, як у потязі. Кидаю туди свій «see bag»[53]. Треба поспішати, а то дійсно сержант лаятиметься.

Вечір. Я сам серед купи речей. Сиджу на м’якому матраці. Треба все скласти, розложити. Незнайома обстановка, незнайомі звуки. Через стіну чутно сміх, голосна музика. Після «Boot Camp» й MSI – просто санаторій. Опів на п’яту вечірнє шикування, оголосили завдання на завтра, і все, вільний час. У їдальні звичний шведський стіл, повно фруктів. Ніхто не ганяє – хочеш їж, хочеш ні. Перед вечерею сходив у тренажерку. Місцеві витріщаються, проте виділили місце й ділились штангами. Якщо судити по поясах