Читати книгу - "Брама"

паразитів уже відрядила в політ, як і належить. Саме тому вона була так вороже налаштована, не кажучи про її бажання за будь-яких умов залишитися на своєму місці у Брамі. Вона облишила класифікатор і встала, щоб відкрити реєстратор біля стіни.

— Припустімо, я знайду вам роботу, — сказала Емма через плече. — Ви можете виконувати тільки функції проспектора. Однак ви не послуговуєтеся своїми навичками.

— Я можу виконувати будь-яку роботу. Ну майже, — запевнив я.

Вона запитально подивилася на мене і рушила назад до столу. Як на її вагу, вона ходила досить граційно. Можливо, через те, що Емма була такою огрядною, вона трималася за свою посаду і хотіла залишитись у Брамі.

— Ви виконуватиме найгіршу некваліфіковану роботу, — попередила Емма. — Багато не заробите, один долар вісімдесят центів на день.

— Згоден!

— Ви повинні сплачувати подушний податок зі свого заробітку. Якщо у вас буде ця праця, ви зможете витрачати символічну суму — не більше як 20 доларів. І що у вас залишиться?

— Якщо мені бракуватиме грошей, я завжди зможу знайти підробіток.

Емма зітхнула.

— Ви просто відтягуєте цей день, Робе. Не знаю. Пан Сянь, наш директор, ретельно стежить за заявками на працевлаштування. Мені буде важко обґрунтувати, чому я найняла вас. А що ви робитимете, якщо захворієте і не зможете працювати? Хто буде оплачувати за вас податок?

— Думаю, тоді повернуся на Землю.

— Тобто вся підготовка даремна? — Емма похитала головою. — Гидко слухати, Робе.

Усе ж, вона видала мені наряд на роботу, згідно з яким я мав доповісти командирові екіпажу на рівні «Розкішний», Північний сектор, про моє призначення до технологічної служби.

Мені не сподобалася розмова з Еммою Фозер, але мене попереджували, що так і буде. Коли я розповів про це Кларі, вона сказала, що мені ще пощастило.

— Тобі пощастило, що ти потрапив на Емму. Старий Сянь іноді тягне, аж поки в людини не закінчаться гроші на сплату податку.

— І що тоді? — Я встав і сів на краєчку її ліжка, шукаючи свої галоші. — Викинуть у перехідний шлюз?

— Не смійся, усе може бути. Сянь — старий маоїст, який не любить ледарів.

— Дуже гарно із твого боку!

Клара всміхнулася, перекотилася до мене і потерлась носиком об мою спину.

— Знаєш, яка відмінність між нами, Робе? — промовила вона. — Я заощадила кілька доларів зі свого першого рейсу. Небагато, але хоч щось. Також маю льотний досвід, а тут потрібні люди, котрі будуть навчати таких, як ти.

Я сперся на її стегно, напівобернувся й поклав на нього руку, не агресивно, а щоб нагадати про себе. Були певні речі, про які ми не говорили, але:

— Кларо, а як воно, літати?

Вона потерлася підборіддям об моє передпліччя, милуючись голограмою Венери на стіні.

— Страшно… — відповіла вона.

Я чекав, однак вона більше нічого не сказала, а це я й без неї знав. Мені було страшно у Брамі. Мені не треба було вирушати в «Таємничу Подорож до Скарбів гічі», щоб відчути страх. Я вже відчував його у Брамі.

— Сонечко, в тебе немає вибору, — промовила Клара, досить ніжно, як на неї.

Я раптом розізлився:

— Немає! Кларо, ти точно описала моє життя. В мене ніколи не було вибору, окрім того випадку, коли я виграв у лотерею і вирішив приїхати сюди. І то, я не впевнений, чи зробив правильний вибір.

Клара позіхнула і трішки потерлась об мою руку.

— Якщо сьогодні сексу більше не буде, — нарешті сказала вона, — то треба щось попоїсти перед сном. Ходімо до «Блакитного пекла», я тебе пригощу.

Технологічна служба насправді дбала про агротехнології, а саме доглядала плющ, який прикрашав Браму. Я доповів про те, що беруся до виконання своїх обов’язків і раптом виявилося — хоча й на краще — що моїм начальником буде мій безногий сусід Шикітей Бакін.

Він із радістю привітав мене.

— Ласкаво просимо до нашої команди, Робінетте, — промовив Бакін. — Я гадав, що ти одразу вирушиш у рейс.

— Скоро вирушу, Шикі, дуже скоро, щойно побачу годящий рейс у графіку польотів.

— Звісно!

Він більше не говорив на цю тему і познайомив мене з інши­ми агротехнологами. Я відразу почав із ними спілкуватися, дізнався лише, що одна дівчина якимось чином пов’язана з професором Геґраметом, завзятим дослідником гічі на Землі, а двоє чоловіків уже кілька разів літали. Мені не обов’язково було з ними спілкуватися. Усі ми розуміли очевидні речі одне про одного і без слів: ніхто з нас не був готовий записатися на рейс.

Я ще навіть не був готовий замислитися над причиною такої поведінки.

Утім, працювати в технологічній службі було досить непогано. Шикі одразу дозволив мені взятися до роботи. Я мусив клеїти скоби до стін із металу гічі за допомогою якоїсь бридоти — спеціального клею. Він був призначений тримати метал гічі та ребристі профілі ящиків із рослинами і не містив розчинників, які випаровуються й забруднюють повітря. Напевно, він був дуже дорогий. Якби він попав комусь на шкіру, то довелося б жити з цим усеньке життя або чекати, аж поки уражена ділянка шкіри відімре і відлущиться. Коли хтось намагався віддерти його іншим способом, то точилася кров.

Поклеївши необхідну кількість скоб на день, ми вирушали на водоочисну станцію, набирали грязюку в ящики і накривали целюлозною плівкою. Потім ми фіксували їх на скобах, закручували самозатискні гайки та оснащували бачками для поливу. На Землі кожен ящик, мабуть, важив до