Читати книгу - "Пам’ять крові"

Він повернувся до доньки й лагідно запитав:

– Де ти там на хуторі своє добро заховала? Хай би Ларко забрав.

– Яке добро? – здивовано запитав той, споглядаючи, як Анна таємниче усміхається.

– Ну… – навмисне тягнула дівчина, – там є ще трохи ліків і…

Вона хитро глянула на Ларка, який згорав від нетерпіння.

– …і те сідельце, яке тобі колись залишив Тарас.

– Боже! – вигукнув Ларко, хапаючи Анну за руку. – То ти стільки років його берегла?

– І зберегла, як бачиш, – ніжно всміхнулась до нього дівчина. – Привези його, Ларцю, це ж наша з тобою перша таємниця…

Під вечір наступного дня Ларко з Чорним уже були на хуторі Запитівка. Бабцю Христю, матір Ларкової мами, любили всі четверо дітей Віктора і Галини Ткачуків. Але Ларцьо був її улюбленцем. Вона частіше, ніж інших онуків, забирала в дитинстві його до себе на хутір і вчила допитливого хлопчика всього, що знала сама. А знала бабця Христя, спадкова запитівська знахарка, дуже багато цікавого і навіть таємничого. Вона водила його в ліс і, зриваючи листя і квіти, викопуючи коріння рослин, вчила малого, від яких недуг вони помічні і як їх заготовляти. А довгими вечорами бабця Христя розповідала онукові неймовірно цікаві бувальщини. І їх, і навички знахарства Ларко запам’ятав так чіпко, як може запам’ятати лише дитина. Тепер, у дорослому житті, бабине знахарство і її сповнені життєвої мудрості розповіді вже не раз ставали йому в пригоді.

Невелике обійстя бабці Христі, яка після смерті свого другого чоловіка жила сама, було біля самого Запитівського лісу, досить віддалене від решти хутірських хат. Двох вершників, які зупинились на узліссі, можна було помітити хіба що із самого обійстя.

Ларко одразу побачив бабцю Христю, яка поралась біля хліва, і, спішившись та віддавши повід Чорному, пішов до неї по густій траві. Вона почула кроки, і, з великим зусиллям розігнувши спину, приклала долоню до чола, вдивляючись у гостя.

– Це я, бабцю! – неголосно гукнув Ларко, наближаючись.

– Я чекала на тебе, Ларцю, – приязно мовила та, не виказавши здивування. – Ото тільки-но подумала, що ти вже на підході.

Ларка не вразила така відповідь. Багато разів він був свідком того, як бабця передбачувала якісь події. «Завтра прийде з села Палажка просити яєць під квочку», – казала, бувало, вона при ньому – і назавтра з неблизької звідси Березівки справді приходила та тітка і саме з таким проханням. Бабця Христя мала дар передбачати.

Ларко поцілував бабцю у зморщену щоку, і, як у дитинстві, відчув, що його огортає якась тепла хвиля. Вицвілі, як цвіт льону на сонці, голубі очі бабці Христі дивились на нього з любов’ю і якимось утаємниченим розумінням.

Вона нагодувала Ларка і Чорного щойно звареними варениками з картоплею, густо присмаченими шкварками зі старого сала. Доки вони їли, бабця мовчки сиділа навпроти Ларка і дивилась на нього, підперши щоку долонею. Залишившись з онуком наодинці, вона тихо мовила:

– Не покине Віктор своє хазяйство. А Галя тепер ще й лишній клопіт має вдома. Видно, не дасть Бог мені, грішній, побачитись з ріднею перед смертю…

Ларкові раптом стало аж лячно від такої мови, і він заперечливо похитав головою.

– Не кажіть так, бабцю. Батько то, може, й не захоче. А мамі з Петриком і Катрусею таки треба їхати. Якщо клопотом ви називаєте тітку Оксану з дітьми, то якраз до її родичів в Оводне наші і мають перебратись.

Бабця Христя посміхнулась, і, як раніше, погладила онука по голові.

– Ти сам все скоро взнаєш, не розпитуй. А мені досить утіхи, що на тебе в житті чекає ще довга дорога…

Як і було задумано, Ларко з Чорним виїздили з хутора Запитівка, коли вже споночіло. Добиратись до Війтової Волі мали добре відомими Ларкові місцинами, оминаючи і Світлин, і Стежиничі. Аби повернутись до бабці Христі до ранку, часу в них було обмаль.

Коли вони дістались обійстя Ткачуків на Війтовій Волі, Чорний залишився чатувати біля воріт. На подвір’я рідної домівки Ларко заходив з якимось щемним відчуттям туги. Уже зараз звідси могли вибратись усі його рідні, а хата, у якій він народився і виріс, залишитись пусткою.

Він постукав у двері і довго чекав, поки не почув стривоженого голосу батька.

– То я, тату, Ларко.

– Ларко? О Господи…

Двері широко відчинились і батькові руки стиснули його в обіймах.

– Синку! Де ж ти так довго був, Ларцю?

У хаті загорілось світло, і Ларко почув такий рідний голос мами. І лише тепер, почувши цей материнський голос, він повністю усвідомив, що нарешті вдома.