Читати книгу - "Пам’ять крові"

143
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 51
Перейти на сторінку:

За якийсь час у валькірі зібралися всі домашні, окрім наймолодших. Останньою до Ларка вийшла Надія, яку він не очікував тут зустріти. Вона обійняла його, і Ларко відчув її твердого великого живота. Він хотів запитати, коли буде народжувати, але часу на розпити зараз не було.

Ларко коротко розповів, для чого його послав сюди Матвій Турук. Тітка Оксана сприйняла звістку про від’їзд з радістю, й одразу ж пішла будити доньок і збиратися в дорогу. Щойно вона вийшла, батько підійшов до Ларка і тихо, але беззаперечно мовив:

– Я вдячний Матвієві за турботу, але покинути отак усе не можу. А тепер то й мати, певно, не зможе.

– А мама з дітьми то вже чого? – наполегливо запитав Ларко.

– Хай вона сама краще розкаже, синку…

Батько сів на лавку і з якимось розпачем глянув на дружину.

– Надя залишилась сама, а їй скоро народжувати, – мовила та. – Куди їй зараз до чужих людей?

– А де Василь? Він же був у Стежиничах, коли я збирався йти у Свинаринський ліс, – з притиском запитав Ларко.

– Зразу після твого відходу він кудись подівся, – буркнув батько, стримуючи роздратування. – А недавно приходив до нас… на півнóчі. Та ще й з «подарунком».

– Звідки приходив? З яким таким подарунком?

– У совєцькій партизанці він, синку, – важко зітхнув батько. – А «подарунок» його у нас в хаті…

– Почекай, Вікторе, не гнівайся.

Мати підійшла до Ларка і благально заглянула йому у вічі.

– Вони принесли ту свою, як то її… Ну, що радіво те слухає і передає. Зовсім молоденьку, у страшній гарячці. Попросили виходити, якщо зможемо. Оксана травами лікує, то їй вже легше, але ще гаряча, слаба. Весь час тільки квилить «мамочка, родьнєнькая»…

Мати заплакала, витираючи сльози краєм хустки. За нею заплакала і Надя.

– Не видавай її, – заблагала вона Ларка. – За неї Василя вб’є його начальство. А може, і нас…

У голові в Ларка все переплуталось. Та головне він таки втямив: Надіїн чоловік, Василь Мутько, пішов у совєцьку партизанку. А хвора дівчина, яку він допровадив до батьків, – їхня радистка. Зрозумів він і ще одне. Сама, можливо, того не усвідомлюючи, Надя говорила правду, страшну правду цього страшного часу. Приїхавши рятувати своїх рідних від польської самооборони, Ларко стикнувся зараз із такою самою загрозою для них з боку совєцької партизанки. І він мав зробити все, щоб зберегти їм життя.

З подвір’я почувся тихий свист Чорного. Потрібно було рушати назад.

Ларко обійняв і поцілував матір і, вимогливо дивлячись їй у вічі, мовив:

– Я скоро заберу вас, тільки-но підшукаю хутір поблизу Свинарина. До того часу тієї дівчини тут не повинно бути. Передайте те Василеві. І ще передайте, що я не викажу його нашим. Але хай краще не стрічається зі мною в бою.

Він на хвильку зайшов до кімнати, у якій спали його молодші брат і дві сестрички, аби побачити їх хоча б сонними. У кутку, відгородженому великим рядном, хтось важко дихав, тихо стогнучи. Ларко відхилив рядно і вдивився туди. Звиклі до темряви очі розгледіли кирпате дівоче обличчя з широкими вилицями й розкидане по подушці в різні боки густе темне волосся.

– Мамочка! – раптом тонко скрикнула дівчина, – родьнєнькая!

Ларко подумав про те, як, певно, страшно і самотньо цій дівчині з якогось далекого краю отут, серед чужих людей. Він зітхнув, і, тамуючи жаль, вийшов з кімнати.

Тітка Оксана зі своїми дівчатками, які сиділи на клунках біля дверей, зустріла його очікувальним поглядом.

– Уже їдемо, – заспокійливо мовив до неї Ларко. – А де тато?

– Пішов запрягати наших коней, – відгукнулась тітка Оксана.

На подвір’ї батько вже стелив на воза сіно. Біля воріт чатував Чорний.

– Тату, – підійшов до батька Ларко, ледь стримуючи сльози, – дуже прошу вас, передумайте. Польська самооборона у Світлині налаштована проти українців, найперше тих, хто пов’язаний з повстанцями. Я боюсь за вас.

Матвій Турук з любов’ю глянув на свого старшого сина.

– Я знаю, Ларцю. І буду пильним. Левон Красніцький допоможе мені, коли що…

З хати вийшла тітка Оксана з дітьми, і Ларко з батьком допомогли їм сісти на воза, на якому вже лежали їхні речі. Оксана взяла в руки ліци й допитливо подивилася на Ларка.

– Прощавайте, тату, – обійняв батька Ларко. – Я скоро приїду за вами.

Він

1 ... 30 31 32 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пам’ять крові», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пам’ять крові"