Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

буду ще кілька днів. Біжи.

Інга спустилася з хмари у видолинок і за п’ять хвилин була вже біля свого велосипеда. Маючи чарівні окуляри та ліки від космічних болячок, вона почувалася набагато впевненіше, бо знала, що робитиме далі.

Гуфіну схованку знайти було не так уже й важко, хоча на скупчення лихої енергії Інга натрапляла не раз. Штаб-квартира банди розмістилася на східній околиці містечка у старому занедбаному яблуневому саду. У дощаній буді сиділо зараз двоє: Гуфі й Хляпа. Дівчинка тихенько підкралася до розбійницького кубла і кілька хвилин слухала, про що гомонять її вороги.

— Ну, ти, Хляпа, дав сьогодні жару в директорському кабінеті, — насміхався Гуфі, згадуючи ганебну поведінку свого товариша по банді. — «Не кажіть мамі, бо вона мене приб’є!» Це ти просто класно сказав!

— Гуфі, закрий хавало! — скипів Хляпа. — Тебе там не було!

— Та я пожартував. Чого ти? Охолонь, друже! — Гуфі почав заспокоювати Хляпу, але Інга не вірила у його щирість. — Богес — молодець. Забив баки тій дурепі й стрілу приніс.

— Та йди ти зі своїм Богесом! — ніяк не бажав заспокоюватися Хляпа. — Замість того, щоб корчити комедію, дав би тій дурепі разок у рило і все.

— Дозволь мені вирішувати, як чинити далі, — голос ватажка хуліганської команди став несподівано низьким і жахаючим. — Ви не знаєте моєї мети, тому сидіть і мовчіть.

— А що за стріла? — по хвилі спитав Хляпа, але голос його цього разу тремтів.

— Хто багато знає, той довго не живе, — мовив Гуфі нормальним голосом. — Ходімо до Ірки. Вона сьогодні з танцювального буде повертатися близько сьомої.

— Ходімо, — згодився Хляпа без особливих вагань. — Вона мені за все відповість.

Якщо Інга й хотіла заскочити Гуфіну банду зненацька, то почуте змусило її не розсекречуватися. Вона почекала, поки хлопці заберуться зі свого сховку, а потім іншою дорогою повернулася додому, оглянувши перед тим їхню халабуду. Нічого цікавого у тому хлівці дівчинка не знайшла. Зрозуміло, що Гуфі тримати стрілу тут не наважився б нізащо. Скоріш за все, вона лежить зараз у нього вдома.

Гуфі і Хляпа марно прочекали на Іру цілих півгодини. А вони з Інгою тим часом сиділи у кущах за півсотні метрів від хуліганів і слухали їхні дурнуваті балачки. Коли ж хлопчиська налаялися досхочу і рушили додому, дівчатка ще добру годину гуляли понад ставом, обговорюючи план дій. А обговорювати було що — Інга збиралася залізти до Крілевої квартири, щоб там пошукати вкрадену стрілу.

Розділ 12
Повернення стріли

Була вже шоста, коли Інга врешті-решт поступилася подружці і вони пішли до Кріля, щоб спробувати повернути стрілу мирним шляхом. Інга, звісно ж, мало вірила у мирне вирішення справи, але Іру жахала сама думка про те, що стрілу можна викрасти.

Їм відкрила Крілева мама. Вона працювала у будинку культури і, можливо, тому частенько висловлювала надзвичайно різкі судження.

— Добрий день, Галино Тарасівно, — привіталася Інга. — Ви не могли б нам віддати стрілу, яку ваш Миколка у нас поцупив.

— Що?! — невдоволено звела брови Галина Тарасівна. — Миколка у вас щось поцупив? Чи ви марите, дівчатка? Як ви можете звинувачувати у злодійстві мого сина?!

— Ми не звинувачуємо, ми просто хочемо, щоб ви стрілу повернули, тільки й усього, — здвигнула плечима Інга.

— Ні, це просто нечуване нахабство! Миколо!.. — гукнула Галина Тарасівна синочка, який, на превеликий жаль, був уже вдома.

— Що таке, мамо?

— Тут прийшли якісь дівчиська і кажуть, що ти у них вкрав якусь там стрілу.

— Стрілу? Яку ще стрілу? — розвів руками Гуфі. — Вибач їм, мамо. Дівчатка, певно, перегрілися на сонечку.

— Слухай-но, брехуне, якщо ти зараз не віддаси стрілу, то може повторитися давня історія, — Інга ледве тамувала гнів.

— Це ти мені погрожуєш чи як? — гидко посміхався Гуфі.

— Ідіть звідси, дівчатка. Ідіть, — махнула руками Галина Тарасівна, немов відганяючи гусей чи курей. — Я сьогодні не маю настрою вислуховувати ваші недоладні жарти.

— Злодії ніколи не мають настрою, — сказала Інга і потягла Іру геть.

— Що ти сказала?! — верескнула Крілева мама. — Ти мене злодійкою обізвала?..

Потічок слів з вуст розлюченої Гуфіної мамці раптом перетворився на потужний селевий потік, що руйнував усе на своєму шляху. Де вже тут було вставити хоч слово, тож Інга скорилася сліпій стихії і пішла геть. Вони з Ірою ще довго чули обурені вигуки та погрозливі обіцянки, багато чого дізналися про свої негативні риси і риси своїх батьків.

— Бачиш, мирним шляхом ми нічого не досягнемо, — зітхнула Інга, яка вже не мала того запалу, що спонукав її лізти в чужу квартиру.

— Бачу, — і собі зітхнула Іра. — От тільки лізти все одно не раджу. Надто вже це ризиковано. Та я вмру від страху!

— Гаразд, я це зроблю, ти й не дізнаєшся.

— А що, як тебе мама Гуфіна зловить? Та вона ж міліцію викличе!

— Що ти пропонуєш? Нам міліцію кликати? А чим ми можемо довести, що стріла крадена?

— Інго, пообіцяй мені, що ти не підеш на таку авантюру, — попросила Іра подружку. — Я не переживу, якщо тебе до в’язниці відправлять.

— Та добре, сидітиму каменем, — пообіцяла Інга цілком щиро, бо від Іриних слів усю її і так не надто велику рішучість мов корова язиком злизала. — Ходімо краще додому.

По дорозі Іру несподівано перехопила її тітка Віра, яка тільки вчора повернулася з Іспанії, тож Інзі довелося йти додому самій, несучи тягар сумнівів і печалі на своїх тендітних плечах. Щоб хоч якось підсолодити свої гіркі думки, Інга зазирнула до крамнички, щоб купити морозива, і несподівано зустріла там Інару Фархадівну.

— Добрий день, — автоматично привіталася Інга, забувши, що сьогодні вже бачила вчительку.

— Добрий день, Інго, — засяяла Інара Фархадівна своїми полиновими, такими не звичними для