Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

уродженки Середньої Азії очима.

— Як ви?

— Нормально.

— Ви вже знаєте, хто це був? — Інга вийшла з крамнички разом з учителькою, забувши в одну мить про морозиво.

— Кріль. Тільки він у цьому ніколи не зізнається.

— А ви… нічого не відчули перед ударом? — зважилася нарешті спитати Інга.

— А що я мала відчути?

— Ну, присутність якоїсь сили чи що.

— Дивно, що ти про це питаєш, — замислилась Інара Фархадівна.

— Чому дивно?

— Дивно, що я була такою сліпою досі.

Інга не могла зрозуміти, до чого ж хилить вчителька, але її усмішка засвідчувала знання якоїсь дуже важливої таємниці.

— Розкажи, що саме ти бачила, — попросила Інара Фархадівна, сідаючи на лавочку в ріденькій тіні травневого ясена.

— Ви не повірите, — завагалася дівчинка.

— Повірю, можеш не сумніватися. Що ж то було: блискавки, примарні тіні?

— І тіні, і блискавки… То ви про це знаєте?

— Звісно. Я навіть чекала цього.

— Чекали?

— Чекала, бо то була своєрідна ініціація стихіями природи.

— Як це?

— А так. Чотири стихії — чотири види страху. Повітря і вода мене випробовували раніше: я вже якось труїлася чадним газом і потопала в річці. Іспит стихією землі теж пройшла. Лишився тільки вогонь.

— А при чому тоді тут Гуфі? І хто вас врятував?

— Агенти СЛНВ — Служби Ліквідації Незапланованих Випадковостей.

— Що, і така є? — не могла повірити Інга, яка вже й так дізналася за останні кілька тижнів про цілу купу дивовижних речей.

— Ти собі навіть не уявляєш, які ще є, — усміхнулася Інара Фархадівна. — Є також Служба Допомоги Справедливим Людям.

— І чим вона займається?

— Допомагає таким їжачкам, як ти.

— А чому це я — їжачок?

— Бо колюча буваєш.

— А ви з Узбекистану родом? — несподівано для себе запитала Інга.

— Ні, я народилася в Таджикистані.

— Пробачте, але я думала, що це десь поряд.

— Правильно думала. Кордон з Узбекистаном у нас такий звивистий, що легко й поплутати.

— А як буде по-таджицьки «їжачок»?

— Хорпуштак.

— Навчите мене по-вашому рахувати?

— Запросто. Слухай уважно і запам’ятовуй: як, ду, сей, чор, панч, шашт, хафт, хашт, но, да…

— Панч — це п’ять?

— Так…

— А по-узбецьки ви теж вмієте рахувати?

— До десяти вмію. Тільки запам’ятати буде важче, узбецькі слова на українські зовсім не схожі. Бер — це один, екі — два, уч — три…

Інга все розпитувала і розпитувала. За півгодини вона вже знала, що плутати Узбекистан з Таджикистаном — то все одно, що Індію з Китаєм. Вона дізналася багато чого про дитинство Інари Фархадівни, про те, як вони познайомилися з Артемом Денисовичем, як Інара Фархадівна вчила українську мову і багато іншого. Та найбільше Інзі сподобалося те, що вчителька теж бачить якихось незвичайних істот.

— І давно ви можете бачити тих дивних істот?

— З дитинства. Пригадую, коли я ще навіть до школи не ходила, побачила одного разу дивну сяючу істоту, що стояла у дверях і простягала до мене руки. Батьки її не помічали.

— Ви дуже злякалися?

— Як не дивно, зовсім ні. Може тому, що була малою.

— А до вас приходили з Департаменту Весняних Ароматів?

— Ні, — зітхнула Інара Фархадівна, тож Інга подумала, що вчителька не почувається щасливою.

— Ще прийдуть.

— Чекатиму.

— Ну, то я піду. До побачення, — мовила знехотя Інга, згадавши раптом про стрілу.

— Заходь у гості при нагоді, — запропонувала вчителька, але Інзі було трохи ніяково прийняти це запрошення — не хотілося набридати.

— Дякую. Матиму на увазі.

Розмова з Інарою Фархадівною додала Інзі бадьорості, але хіба це допоможе вирішити проблему викраденої стріли?

Інга спробувала лягти спати о десятій, та навіщо себе дурити, якщо спати не можеш? Сівши на підвіконня, вона дивилася на сірі купчасті хмари, що у темряві здавалися грозовими. Ех, якби у неї був плащ-невидимка чи хоча б шапка-невидимка… Стоп, а яка різниця між плащем і шапкою? Хіба шапка робить невидимою тільки голову? Дурниця якась. І звідки тільки такі думки з’являються?

— Киш звідси! Розліталися тут… — чийсь дуже знайомий голос пролунав так близько, що від несподіванки Інга аж здригнулася.

— Майстре Хмарнику, то ви?

— Я. А хто ж іще? — озвався майстер, що сидів у великому хмарному кошику, підвішеному, здавалося, просто до неба на довгому сірому мотузку. — Я оце зайшов, щоб плутаників порозганяти. Ач, поналітало їх сюди…

— Плутаники? Але ж я нікого не бачила!

— Окуляри вдягни, то й побачиш, — порадив несподіваний гість. — Щось ти зажурена. Знайшла тих твоїх викрадачів?

— Знайшла, але толку мало. Гуфі стрілу у своїй квартирі тримає. Я не знаю, де саме. Надумала було у вікно до нього лізти, але якось неприємно, бо стану ніби злодійкою.

— Ну, тепер зрозуміло, чому плутаники позліталися… Та візьми, кажу ж тобі, окуляри!

Інга вдягла окуляри і раптом побачила цілу зграю різнокольорових прояв, трохи схожих на восьминогів. Диво дивнеє, але в окулярах Інга почала чути і їхні веселі вигуки.

— То це вони мені думок химерних понаганяли? — спитала Інга.

— Вони, шибеники, — підтвердив майстер Хмарник. — Залазь до мого кошика, полетимо стрілу з полону визволяти.

Інгу не треба було просити двічі. Дівчинка спритно видерлася на хмарну конструкцію, і вони повільно попливли над будинками, зовсім не видимі знизу.

— Де той твій Гуфі живе? — спитав майстер Хмарник.

— Ось цей