Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

радощах бабуся напекла пирогів і заплатила приватному педагогові за цілий місяць, хоча Олег учився двадцять днів.

— Нехай не ображається!

— Дуже треба йому ображатися! — пробурчав Олегів батько.

— Він багато втрачає! — вигукнула бабуся. — Колись Олег прославив би його, як свого першого вчителя.

— Ну, це ще баба ворожила надвоє.

— Я — бабуся! І я ніколи не «ворожу надвоє!» Я завжди кажу точно і впевнено: Олег буде музикантом!

Батько хотів, щоб Олег став у майбутньому тямущим інженером. Ну, а спершу хорошим токарем, чи, може, фрезерувальником на заводі.

— Ти хочеш, щоб він повторив твій шлях, — говорила бабуся. — Та зрозумій же зрештою: у нього інші здібності. Інше й покликання. Смичок і струни — ось що він триматиме в руках усе життя!

Проте часто вечорами Олег тримав у руках і рубанок, і напильник, і плоскогубці… Він допізна столярував у ванній кімнаті, що заважало сусідам митися і дуже непокоїло бабусю:

— Гляди, бережи руки! Уся твоя доля — у твоїх руках! Точніше кажучи, у твоїх пальцях.

— Знаю, бабусю, — добродушно погоджувався Олег. — Ось я їх і розвиваю — пальці. Так у музичному гуртку радять: стружіть, кажуть, пиляйте!

«Може, це нові методи музичного виховання? — міркувала бабуся. — У наш час музиканти не пиляли і не стругали… Але, може, тепер… хочуть якось поріднити техніку з мистецтвом?»

Усі етажерки й книжкові полиці в квартирі зроблені руками Олега. Коли приходили гості, бабуся потихеньку, потай від онука, хвалилася:

— Він! Усе він сам!.. Своїми руками!

І потім голосно, щоб чув Олег, вигукувала:

— Та головне, звичайно, музика! Він просто живе у світі звуків… мелодій! І щодень — уявіть собі, кожен день! — ходить на заняття! А от Моцарт, кажуть, був у дитинстві не дуже старанним хлопчиком…

І от уже майже два місяці Олег ходить на заняття кожного дня. Вдома він перестав займатися музикою: уся робота відбувалася у музичному гуртку, під керівництвом найдосвідченішого педагога — «колишнього всесоюзного лауреата», як називав його Олег.

Кілька разів бабуся поривалася піти до школи, познайомитися з новим музичним керівником онука.

Але Олегів батько зупиняв її:

— Я вже був у школі. І можу засвідчити: це справді блискучий музикант! Навіщо ж знову ходити, навіщо набридати?..

І бабуся, тяжко зітхаючи, відклала своє знайомство з «колишнім лауреатом».

І до музичного інструмента свого Олег почав ставитися значно дбайливіше, ніж досі, з ніжністю і навіть любов'ю. Футляр він завжди тримав закритим, щоб ніхто не чіпав віолончель руками. Він не кидав інструмент абиде, а клав його на спеціальній полиці біля свого ліжка. І навіть бабусі не дозволяв до нього доторкнутися.

— Все-таки навчання у колективі дає свої плоди! — раділа Ганна Степанівна. — Хіба приватний педагог міг навчити його такої акуратності? Нікого навіть близько до віолончелі не підпускає. Береже! Дорожить! І завжди поспішає на заняття, мов на свято! На хвилину не запізнюється! Мистецтво поглинуло його цілком.

Бабуся, проста й скромна жінка, заговоривши про музику, починала раптом промовляти такі гучні, пишномовні слова, які іншим часом нізащо б не спали їй на думку.

Олег вчився у музичній школі навіть по неділях. Ось і цього ранку він обережно зняв із полиці чорний футляр і, попрощавшись з бабусею, вийшов з будинку.

«ГРОБ З МУЗИКОЮ», АБО…

Брянцеви жили на першому поверсі… Вийшовши з парадного на вулицю, Олег відразу попрямував до вікна. Він знав, що бабуся неодмінно визирне на вулицю з вигуком!

— Ох, я зовсім забула!..

Саме в ці півхвилини, за які Олег устигав дійти від дверей квартири до вікна, у бабусиній голові народжувалися найневідкладніші поради й настанови онукові. Якщо ж у неї нічого не народжувалося, то вона просто нагадувала про те, що в Москві дуже бурхливий вуличний рух, водії мчать мов навіжені, отож, переходячи вулицю, «не треба ловити гав». Так було й сьогодні…

Щоб заспокоїти бабусю, Олег механічно кивнув головою, а сам раптом подумав, що вираз «ловити гав» явно вже застарів — за все своє життя він, здається, не бачив у Москві жодної гави. Краще б уже говорили — «ловити голубів»!

— У нас найнебезпечніше перехрестя! — не вгавала бабуся. — Учора мало не задавили одного чоловіка. Будь обережний на перехресті!

Бідна бабуся! Адже вона й гадки не мала, що Олег взагалі не дійде до перехрестя, а, таємниче озирнувшись і переконавшись, що бабуся вже зникла у вікні, зверне у двір.

Вулицею Олег ішов не кваплячись, неуважною і задумливою ходою, як належить музикантові. А подвір'ям він закрокував швидко й зосереджено, як людина, що має певну, термінову і вельми земну справу.

Уважно, по-господарськи мимохідь окинувши оком старий дерев'яний стовп і репродуктор, що поблискував на сонці, Олег зник за дверима чорного ходу.

Темними сходами він піднімався не навпомацки, не спотикаючись на кожному кроці, як Льоня з приятелями, а впевнено і швидко: шлях цей, по всьому видно, був добре відомий Олегові. Ще б пак! Навіть цього недільного ранку він піднімався темними сходами вже не вперше. І навіть кішки на горищі, здається, звикли до нього й не заважали, не плутались даремно під ногами. Сходи були вузькі, і свій громіздкий чорний футляр Олег обхопив обома руками, бережливо притиснувши до грудей.

Скрипнувши дверима, оббитими іржавим залізом, Олег закрокував горищем так само швидко й упевнено, як темними сходами. Раптом чийсь незнайомий голос примусив його зупинитися:

— Васю? Кругляшкін?.. Це ти?

— Хто тут? — запитав у відповідь Олег.