Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Щуплявий, маленький Владик став навшпиньки й зашепотів Льоньці у саме вухо:

— Це новенький… Я бачу «гроб з музикою»!

— Ну й очиська в тебе! Просто як у кішки! — чи то насмішкувато, чи то із заздрістю мовив Льонька і, відсторонившись від Владика, бридливо витер вухо рукавом курточки.

В цю мить «новенький» якраз підійшов до членів БОБУПІШа. Високий Льонька зверху глянув на міцну, кремезну Олегову фігуру і «гроб з музикою», якого той все ще притискав до грудей. Здавалося, він прикривався чорним щитом від можливого нападу Льоні і його друзів.

Вигляд у Льоньки й справді був дуже войовничий. Він став упівоберта, праве плече трохи вперед, а голову втягнув у плечі, мов боксер, готовий до бою. Худорляве обличчя його порожевіло, на щоках біля носа виступили крапельки поту, а задерикуваті очі виражали стан крайньої напруги, відчайдушного пошуку: чим би дошкулити «новенькому»?

Олег спокійно, начебто нічого й не сталося, опустив свій чорний футляр, підійшов до дверей і почав не кваплячись відкручувати дріт.

— Чому це репродуктор замовк? — суворим, командирським тоном запитав нарешті Льонька.

— Зіпсувався, певно, — не обертаючись відповів Олег.

— Ти бач, «зіпсувався»! Півгодини пограв і вже зіпсувався!..

Тиха Таня смикнула Льоньку за рукав:

— Прийшов у гості — і розпоряджаєшся?

— Хто прийшов у гості?! — пошепки спалахнув Льонька. — Я? Ми?! Це він приїхав до нас у гості з іншого будинку!

Льонька хотів додати щось іще, але стрівся з твердим, спокійно-насмішкуватим поглядом Тані й замовк.

На щастя, у цей час Олег зовсім розкрутив дріт, що заміняв замок.

Тактовний і ввічливий Юхим запитав:

— Можна зайти?

— Можна! Заходь! — відповів Льонька, хоч Юхим звертався зовсім не до нього.

Всі увійшли в недобудовану кімнату з балками замість підлоги, з темним горішнім дахом замість стелі і з голими цегляними стінами.

На саморобному столі, схожому на довгастий дерев'яний верстак, височів радіопідсилювач. По його непоказному верхньому «одягу», що ледве прикривав складне хитросплетіння металевих нутрощів, можна було відразу сказати: підсилювач саморобний. Тут же стояв невеликий мікрофон, саморобний електропрогравач із платівкою на диску. Інші платівки лежали гіркою в картонній коробці. Химерно витягнувши свою тонку шийку, заглядав у вікно електропаяльник. Шматками застиглої лави валялася на столі каніфоль.

Льонька, роззявивши рота, мов заворожений схилився над радіопідсилювачем. На нього дивилися сріблясті алюмінієві патрони конденсаторів, радіолампи; різнобарвні патрончики постійних опорів із хвостиками дротів; круглі, немов з-під вазеліну коробочки змінних опорів; великі котушки трансформаторів…

Отямившись від першого враження, Льонька запитав:

— Ну й що ж тут не в порядку?

— А ти подивись… — відповів Олег. — Може, лампа барахлить. Чи трансформатор пробило…

Льонька з виглядом знавця оглянув сяючі склом і сріблом нутрощі підсилювача і докірливо похитав головою:

— Як це це ви без інструментів живете? Лише паяльник стирчить — і все… Тут без інструментів не обійдешся!

На добродушному, круглому Олеговому обличчі не відбилося ані замішання, ані досади.

— Інструменти? Будь ласка! — незворушно мовив він.

Нахилився і поклав на верстак свій громіздкий чорний футляр. Попорпавшись у потаємній кишеньці штанів, він дістав маленький ключик і відімкнув крихітний висячий замочок (очевидно, власної конструкції) на футлярі.

Олег відкинув чорну покришку — і Льонька завмер від здивування: у глибокому футлярі лежали акуратно розкладені стамески, рубанок, напильники, плоскогубці, мотки дроту і навіть бляшаночки із цвяхами та шурупами.

— А де ж ця сама… віолончель? — тихо запитав Льонька. Всі його приятелі на мить втратили мову.

— Що це в тебе там?.. — прошепотів нарешті Владик.

Тільки Олег залишився, як завжди, незворушний. Він дістав плоскогубці і, мовби не помічаючи здивування друзів, запитав у Льоньки:

— Потрібні?.. А краще орудуй сам. Бери усе що треба!

— Отже… отже, це не «гроб з музикою»? Це…

— Оригінальний музичний ящик з різними немузичними інструментами, — підказав Олег. — Одне слово, берися за діло!

Льонька трохи зашарівся, здивовано покрутив у руках плоскогубці, ще нижче схилився над підсилювачем, для чогось наблизив до нього вухо і поставив твердий діагноз:

— Так, лампа! І трансформатор теж!

Олег мовчки підійшов до підсилювача, перевірив адаптерні гнізда, потім включив електропрогравач — і раптом внизу, на подвір'ї залунала пісня. Та, що години півтори тому примусила Льоньку підхопитися з постелі.

— Сам? Сам, чи що, одужав? — заїкаючись, запитав Льонька.

— А чого йому одужувати? Він і так був цілком здоровий.

— Так, значить… значить, ти…

— Просто хотів узнати, як ти розумієшся на техніці. Оце й усе.

— Мене? Перевіряти?! Як розуміюся? Та вже не гірше від тебе!

— Гірше, Леоніде! Гірше, якщо вже на те пішло, — пролунав раптом ззаду спокійний голос Васі Кругляшкіна.

Вигляд у Васі був по-справжньому святковий. Якби він був неживим предметом, про нього б сказали, певно: «Тільки-но з магазину! Просто з полички!» Вася був чисто поголений, в ретельно випрасуваному темно-сірому костюмі й жовтих черевиках, таких блискучих, що вони могли по-суперничати з новенькими металевими деталями радіо-підсилювача.

— Мене тут спершу з вами сплутали. Васею назвали, — сказав Олег.

— Еге ж! Адже це ти, Васю, все зробив? Обладнав, так би мовити! — Льонька обвів руками довгий дерев'яний верстак. Як сусіда, він називав Васю на «ти». Вася зсунув на потилицю кепку з коротким козирком і похитав головою:

— Чужих заслуг привласнювати не люблю. Помічником був, не заперечую… А головний, коли вже на те пішло, ініціатор