Читати книгу - "Quid est Veritas?"

132
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 116
Перейти на сторінку:
леґенд, казок, забобонів, повір. ">[142]. Таких камінців на всьому світі знають тільки вісімсот п’ятдесят. Більше їх не було. А чи знайдуть ще? Власне, у передвіку була створена одна велика плита, яку ще найперші люди розбили. Саме на вісімсот п’ятдесят шматочків. Це число відоме із прадавніх магічних книг тих людей, що разом із своєю велетенською землею, Атлантидою, були потоплені потопом і поглинуті морем — власне за те, що розбили каллаїську плиту, на якій були написані закони праведного щасливого життя[143]… З того часу люди вже не знають, як мали б жити справно…

Напружену увагу дівчат зненацька розбив несподіваний звук: у високій бронзовій лампі зашкварчав олій. Дівчата оглянулись, але ніхто не рушився з місця.

Тільки за якусь хвилину швидко звелася на ноги й оправила ґніт кельт-іберійка Ґерона.

— Це голос мого краю, — сказала схвильовано і вказала на гніт. — Це духи моїх мертвих нагадують мені: «Чи не забула?»

І вона з пошаною торкнулася устами кам’яного яєчка.

— Так ти знаєш про нього? — здивовано запитала Маріам.

— Знаю, світла доміно. Багато чула ще в дитячі роки. Але бачу цей камінь уперше. От неначе сам він прийшов до мене! І мої очі оглядають його… Цей камінь, доміно, дуже щасливий! Присвячено його богині Белісені[144] — хай буде вона милостива до тебе, ясна доміно, й до всіх нас!

— І про Белісену знаєш?

— Аякже! Це ж наша богиня! Таємнича, як Місяць на небі, що зникає в пітьмі вічної ночі по другому боці Землі! Але відроджується знову, наростаючи Повним Колом Вічності. Цим з’явищем Місяць говорить людям: «Вічної смерті нема! У світі немає повного знищення. Є тільки Вічне Життя!.. Життя у змінах». Але ця мова Місяця, — так говорять наші жерці, — буде незрозуміла людям, аж доки сама Белісена, що її знаком є Місяць, не відкриє людям цієї таємниці… — поважно переказувала Ґерона науку й «істини», засвоєні з дитячих літ.

— Так! — потвердила Магдалина.

— Тільки ж люди не можуть тієї істини й того закону пізнати, аж доки не складуть знову докупи всіх шматочків каллаїської плити[145]. А тоді зможуть прочитати оцю сітку таємних знаків.

Показала на світлі тонесенькі жилки яєчка. Голови дівчат схилилися віночком над таємним камінцем.

— Тепер же, — додала Ґерона, — можуть тільки трохи прочитати велетні, що їх у моєму краю звуть «Дужі»[146]. Вони злітаються в наших лісах у День зустрічі… А той, хто має в себе такий камінець, дуже щасливий!

— Нехай же й нашій світлій доміні принесе він радість і щастя! — озвалася Сара. — Хай не допустить, щоб і тінь найменша впала на твої дні, доміно! Але дозволь запитати: чому той купець, що ми в нього купували це яєчко, говорив, що каллаїс знаходиться тільки в людських могилах?

— Так воно й є. Ще й виключно в тих, де більш як тисячу літ пролежало людське тіло без тління[147]…

З обгорненого прохолодою саду на балюстраду тераси срібною хмаркою злетів білий павич Ocellus[148]. Очком назвав його Кай, даруючи його Магдалині перед своїм «вигнанням із раю».

— У сотках його очей читай мою невгасиму тугу завжди й невідлучно бути близько тебе!

— Нарешті ти згадав про мене! — простягла Магдалина руки до павича.

— Ідіть, дівчатка! — звернулася до невільниць. — Capo! Сьогодні ванну на пізніше!

Невільниці зібрали порозкидані тканини, швидко зробили порядок у покої та відійшли.

Маріам набрала у жменю прозорих, як скло, зерен гоуранської пшениці[149], викоханої на вулканічних землях.

Приманила павича трелем, як гірські пастухи кличуть кіз, і простягла йому свою рожеву долоню. Перламутровий птах обережно брав зерно по зерну, і його біла егретка схилялася, немов у поклоні, перед Магдалининою красою.

Блідо-фіалкові грона гліциній звисли поміж гнучких рослин, що вилися по коринфських колонах тераси; тьмяно освітлені блиском ламп, нагадували собою грона дозрілого грецького рожевого винограду.

Магдалина вдоволено зітхнула: почувалася бадьорою, повною сил і радості від того гармонійного акорду барв, що його утворювали на терасі рослини, немов співаючи прекрасну зорову мелодію. В дусі додала до цього акорду і свою постать з перловою сіткою на бронзовім, як листя осінніх виноградників, волоссі…

Відчула ще повнішу насолоду, помітивши, що біля тераси за сьогодні розцвів білий разок блідо-рожевих велетенських лілей сцілли[150] — морської цибулі. Їх ніжний, але міцний аромат, ніби з малою домішкою гострого коріння, вирвався на терасу, виповнюючи собою простір поміж листям рослин.

Марія гладила павича…

Раптом відчула, що гармонійний акорд її ніби повного вдоволення забринів сумом. Мінорний звук розростався в тиху хроматичну гаму… Вона ніби пливла в порожнечі… Й

1 ... 29 30 31 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Quid est Veritas?», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Quid est Veritas?"