Читати книгу - "Чари країни Оз"

витесав Капітан Біл, було ще там, і маленький Чарівник доплив неоковирним плотом до острова Чарів і причалив якомога ближче до того місця, де вкоренились у землю Тротта і Капітан Біл.

Дороті жахнулася, побачивши, якими маленькими стали в’язні, а Тротта сказала друзям:

— Якщо ви не врятуєте нас якомога скоріш, то від нас нічого не залишиться.

— Потерпіть, любі мої, — порадив Чарівник і вийняв із чорного саквояжика сокирку.

— Що ви хочете нею робити? — спитав Капітан Біл.

— Це чарівна сокира, — відповів Чарівник. — Коли я накажу їй рубати, вона обрубає коріння з ваших ніг, і ви зможете добігти до плота, перш ніж воно відросте.

— Не треба! — злякано вигукнув моряк. — Не треба, чуєте? Це коріння все з нашої плоті, і наші тіла годують його, поки воно вростає в землю.

— Обрубати це коріння, — докинула Тротта, — це однаково, що обрубати пальці на руках і на ногах.

Чарівник сховав сокирку в чорний саквояжик і видобув звідти срібні щипці.

— Ростіть — ростіть — ростіть! — наказав він щипцям, і вони зразу почали рости, аж поки дотяглись від плота до бранців острова.

— Що ви знов хочете робити? — спитав Капітан Біл, з острахом дивлячись на щипці.

— Це чарівне знаряддя витягне вас із корінням і поставить на пліт, — відповів Чарівник.

— Не треба! — благально вигукнув моряк, здригнувшись. — Це ж буде страшенно боляче.

— Це буде так, наче рвати зуби — виривати нас із корінням, — додала Тротта.

— Змалійте! — наказав Чарівник щипцям, і вони зразу стали маленькі, а він укинув їх до чорного саквояжика.

— Боюся, друзі, що цього разу нам кінець, — гірко зітхнувши, мовив Капітан Біл.

— Будь ласка, скажіть Озмі, — попросила Тротта, — що ми попали в біду, намагаючись дістати для неї гарний подарунок на день народження. Тоді вона пробачить нам.

Зачарована Квітка гарна й дивовижна, але це тільки принада, щоб заманювати людей на цей жахливий острів, а потім нищити їх. Я певна, ви й без нас гарно відсвяткуєте Озмин день народження, і сподіваюсь, Дороті, що ніхто в Смарагдовому місті не забуде мене і нашого любого старенького Капітана Біла.

ДОРОТІ Й ДЖМІЛЬ

ороті тяжко зажурилась і насилу стримувала сльози.

— Більше нічого ви не можете придумати, Чарівнику? — спитала вона.

— Поки що нічого, — відповів він. — Але я думатиму доти… доти… ну, допоки з думання вийде якесь пуття.

Якусь часину вони мовчали.

Дороті й Чарівник — сидячи в задумі на плоту, а Тротта й Капітан Біл — сидячи в задумі на мухоморах і помалу меншаючи.

Раптом Дороті сказала:

— Чарівнику, а я щось придумала!

— Що ж ти придумала? — спитав той, зацікавлено дивлячись на дівчинку.

— Ви пам’ятаєте те чарівне слово, що обертає людей?

— Атож, — відповів Чарівник.

— Так оберніть Тротту й Капітана Біла на пташок або на джмелів, і вони зможуть полетіти на той берег. А як будуть уже там, ви зможете вернути їм їхню звичайну подобу!

— Ви можете це зробити, Чарівнику? — жалібно спитав Капітан Біл.

— Гадаю, що можу.

— І з корінням разом? — спитала Тропа.

— Ну, коріння ж тепер частина тебе, і коли тебе обернути на джмеля, то ти обернешся на нього вся й визволишся з цього жахливого острова.

— Чудово! Зробіть це! — закричав моряк.

Тоді Чарівник промовив повільно й виразно:

— Я хочу, щоб Тротта й Капітан Біл стали джмелями — пірзкщгл!

На щастя, він вимовив чарівне слово точно так, як треба, і вмить Тротта й Капітан Біл зникли з очей, а високо вгорі над тим місцем, де вони щойно сиділи, забриніли два джмелі.

— Ура! — в захваті закричала Дороті. — Врятовані!

— Певне, так, — сказав Чарівник, не менше зраділий.

Джмелі на мить зависли над плотом, а тоді полетіли через річку туди, де чекали Лев і Тигр. Чарівник ухопив весло й погнав туди ж плота так швидко, як тільки міг. Коли вони допливли, Дороті й Чарівник сплигнули на берег, і маленький чоловічок нетерпляче спитав:

— А де джмелі?

— Джмелі? — перепитав Лев, який весь той час куняв і не знав, що сталось на острові Чарів.

— Так, їх було два.

Одного з’їв я, а другого Лев-Боягуз.

— О ненечко! — жахнулась Дороті.

— Малувато було на сніданок, — зітхнув Тигр, — але ми більш нічого не змогли спіймати.

— Яке страхіття! — ридала Дороті, заламуючи руки в розпачі. — Ви з’їли Тротту й Капітана Біла!

Але в ту ж мить над головою в неї загуло і на плече їй сіли два джмелі.

— Це ми, — сказав їй у вухо тонесенький голосок. — Я Тротта, Дороті.

— А я Капітан Біл, — озвався другий джміль.

Дороті мало не зомліла з полегкості, а Чарівник, що стояв поряд, почувши тоненькі голоски, засміявся й сказав:

— Ви не єдині джмелі в цьому лісі, але я вам раджу не підлітати близько до Лева й Тигра, поки не вернетесь у попередню подобу.

— Зробіть це зараз, Чарівнику! — порадила Дороті. —Бо вони такі маленькі, що з ними може трапитися що завгодно.

Чарівник виголосив наказ і вимовив чарівне слово, і в ту ж мить Тротта й Капітан Біл стали біля нього такі самісінькі, як були до початку їхньої небезпечної пригоди. Вони вже не були маленькі, бо Чарівник замість джмелиної подоби дав їм ту, якою колись наділила їх природа. Бридке коріння на ногах зникло під час перетворення.