Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

її обертонів. Це глибокий письменник, дослідник людського «я», експерт життєвих ситуацій і скептичний порадник, що потішає, демонструючи нам значно гірші колізії, ніж ті, у яких нам досі довелося заплутуватись.

Парадоксально, що цінували романи Мілана Кундери зовсім не за це. Для західної публіки, в очах якої він майже миттєво набув популярності наприкінці 80-х, чеський дисидент-емігрант виконував роль своєрідного інсайдера зі Сходу, розповідав, яким є життя по той бік залізної завіси, що лякало, проте й вабило близькістю небезпеки. Це наче орвеллівський Вінстон, що зумів вирватися із чіпких обіймів Старшого брата, а тепер приїхав у вільний світ і переповідає новини з того боку колючої загорожі. Колись російські танки були в Берліні, потім вони прийшли в Прагу — завтра вони можуть бути на вулицях твого міста. Холодна паморозь біжить униз читачевого хребта і від слів чеського вигнанця Західна Європа вже не здається такою безпечною. Жодне місце більше не здається безпечним. Тривога Кундери непокоїть громадян вільного світу. Варто зайти на територію його текстів — і кошмар безнадії повертається.

Тобто на Заході, де його романи переклали майже зразу і на багато мов (перекладали швидко, аж навіть сам автор потім нарікав на низьку якість перекладів), відомість Кундери була продовженням ореолу його дисидентства. Знову ж, не всі вигнанці написали такі сильні твори, проте загалом публіці там були байдужими його глибші роздуми. Це був біженець, що розказував про жахи життя, яке він покинув. І крапка.

У країни, об’єднані тепер назвою пострадянський простір, романи Мілана Кундери потрапили вже в 90-х. Тоталітарний антураж тут сприймали як певну терапію: адже жахіття минулися і колишній стан страху та, як пише наш автор, неелегантності викликали хіба дрібку скепсису. Всі з надією дивилися у майбутнє. Але Кундера таки став популярним і тут. Ризикну сказати, що зовсім не як дисидент. В його романах було вдосталь іншого: того, що скромно примовчували у Чехії та Польщі й чого вже зовсім бракувало в колишньому СРСР — сексу. О так, Кундера достатньо відвертий і пригоди (буквально пригоди) більшості його персонажів просто-таки відкривали нові горизонти ліберальності читачеві, який щойно випірнув з-під криги постулатів кодексу будівника комунізму. Різний секс — пристрасний, небезпечний, кумедний, врешті-решт. І знову ж, не так важливо було, що для самого автора його еротичні сцени відсилали до ширшого кола життєвих питань: для читачів колишнього «совка» це були просто сцени сексу — і жодного психоаналізу.

Проте обидві принади, елегантне дисидентство і безнадійна еротика, із часом затерлися. Кундера залишається, і тепер, із плином часу, його тексти мають значно більше шансів знайти уважного читача. Бо цей автор щиро слідує своїм заповітам — роздумує про різних людей у різних життєвих ситуаціях, у які вони потрапили. Чи в час тоталітарний, чи в ліберальний, який, що парадоксально, сам по собі панацеєю від екзистенційних метань аж ніяк не є. Наявність репресії чи контролю викликає доволі просту реакцію — опиратися або оминати, ховатися. Ситуація свободи ставить перед необхідністю вибору й це складно, особливо, якщо звик до простих реакцій. Утім саме відчуття вільності значно комфортніше, а кожен вибір веде до дальших виборів і відтак — руху.

На мою думку, Кундера залишатиметься у списках актуального читання ще достатньо довго. Не як дисидент і не як еротоман — перше для істориків, а друге — хіба для підлітків. Його тексти про пошук важливих речей: любов, дружба, щастя. Він збурює почуття і заставляє читачів співпереживати. Їм дуже легко знаходити паралелі між долями його персонажів та своїм життям. Кундера ставить собі за мету досліджувати людину і йому дуже добре це вдається. Чоловікам він показує, якими смішними є чимало їхніх прагнень, кпить, готує до розчарувань, але також підбадьорює, нехай і скептично. Що ж до жінок, то не знаю авторів-чоловіків, які б розуміли їх так добре, як цей чех. Він кокетує, коли каже, що його персонажі всуціль вигадані.

Тобто Кундера — майстер емоційної прози, метр мелодрами у непародійному, кращому сенсі цього слова. Він здатен переконати, що пише якраз про нас. Читання романів Мілана Кундери — це завжди психологічний вантаж і виклик. Сильніші читачі можуть впасти у похмуру депресію, а слабші, щиріші та щасливіші, плакатимуть. В одному з його романів ми дізнаємося про невтішні фінали накреслених сюжетних ліній у передостанньому розділі, але далі йде не епілог. Далі романіст відмотує час назад і наприкінці тішить ідилією, коли все ще добре, коли всі усміхнені та щасливі. Проза Мілана Кундери насправді постійно робить такий реверс для нас: колись можуть настати значно складніші часи, але зараз ми просто читаємо його цікавий текст.

За що отримують Нобеля?

Основні дати з життя Маріо Варґаса Льйоси

1936 — народився в Арекіпі (Перу)

1963 — публікує перший роман «Місто і пси»

1981 — світ побачив резонансний політичний роман «Війна кінця світу»

2000 — виходить антидиктаторський роман «Свято цапа»

2010 — отримує Нобелівську премію з літератури

Брат Маркеса, син Борхеса

У цій книжці — шість письменників і письменниця, які свого часу вирішили поділитися власними творчими секретами й написали про це книги. Двоє британців (Крісті та Орвелл), двоє американців (Бредбері та Воннеґут) і двоє європейців (італієць Еко та чех Кундера). Цю дивну парну структуру порушує тільки один автор — перуанець Маріо Варґас Льйоса. (Втім щось порушувати для нього вельми природно, як ми згодом побачимо). У нас він єдиний автор з Південної півкулі і в цьому, погодьтеся, є свій екзотичний шарм.

Насправді, уявити собі реальність Південної Америки нам важче, ніж ми думаємо. І я навіть не про географічно-ландшафтний антураж, не про флору чи фауну — я про політичну дійсність. Усе ХХ сторіччя там було зіткане із військових переворотів та встановлення диктатур. Ми знаємо про чилійського Піночета, так от, він не один там був такий. Навіть у часі життя Льйоси на Батьківщині до влади двічі приходили політики, що потім рішуче узурпували всі можливі повноваження і оголошували, що вестимуть свій народ до щастя. Можна зразу узагальнити, що головна тема творчості Льйоси — це протидія диктату в усіх його формах. Так, він теж