Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

Майстерність композиції

У процесі творчості народжується жага імпровізації, тріщать раціональні, наперед накреслені схеми й заплановані ходи сюжету. На поверхню тексту з надр свідомості автора випорскують архетипи та комплекси, які він не зможе зупинити чи приборкати. (Хай спробує, але тоді не буде ні внутрішньої вдоволеності текстом, ні, відповідно, «миті екстазу»). Тобто план тексту може бути, але він не матиме значення. Його буде зруйновано. Текст все одно творитиме щось ізсередини автора, щось, що сильніше за нього.

Але говорячи про композицію, Кундера наполягає на її складності та різноплановості. Він присвячує цьому питанню центральний четвертий розділ із семи у своєму «Мистецтві роману», а для його пояснення активно залучає музичну теорію. Вважає, що варто намагатися сягнути рівня, на якому композиція роману стане поліфонічною — багатоголосою.

Центральною в музичних творах є головна мелодія — тема. У літературі їй відповідає сюжет із найпростішою одновимірною композицією, коли історію, нехай яку завгодно дотепну, розповідають послідовно, подія за подією. Це цілком підходить для оповідань, але надто просто для хороших романів. Уже «Дон Кіхот» Сервантеса, якого, нагадаю, Кундера вважає першим європейським романом у сучасному розумінні цього слова, містить кілька вставних історій, що переривають хід основної. Додаткові новели, як правило, постають цілком самостійними й можуть бути прочитані окремо, проте вони так чи інакше ілюструють та увиразнюють певні моменти головного сюжету. Вони органічно (тобто творячи цілісність) вплітаються у нього і від нього залежать. У музиці це називають темою з варіаціями.

Якщо поруч розвиваються дві сюжетні лінії, які, знову ж, перегукуються між собою чи є взаємно доповняльними, маємо аналог музичної фуги. Епізоди обох ліній можуть йти почергово, проте краще нехай їх чергування буде нерівномірним. Тоді, власне, й буде досягнута динаміка — контрапункт. Отут внутрішнє чуття, яке не заставиш працювати за планом, має штовхнути автора до інтуїтивного вирішення композиції — до імпровізації.

І нарешті, справді майстерний роман має поліфонічну композицію. Він звучить, як симфонія — із усім багатством голосів, перегуком кількох тем, партіями багатьох інструментів та їхніх груп — духових, ударних, струнних. (До слова, у «Мистецтві роману» Кундера про музику говорить доволі скупо, а от «Порушені заповіти» демонструють усю широту його ерудиції. Тут Бах, Бетховен, Шопен, Шенберґ, Стравінський, Булез, Ксенакіс і т. д. Сам Кундера в молоді роки грав на трубі й подумував стати музикантом).

Відповідно, роман із поліфонічною композицією чергує події кількох сюжетних ліній, вихід приналежних до них головних та другорядних персонажів. Кожну з частин (у романах Кундери їх найчастіше 7 і він вбачає у такій постійності якраз дію якогось свого внутрішнього архетипу) можна уявити собі наперед як послідовність певних епізодів — далі їх черговість може змінитися.

Так само змінною має/може бути протяжність, тобто обсяг того чи іншого епізоду. Окремими характеристиками є настроєвість та «темп» епізодів і цілих частин. Варто чергувати сумні/мінорні та веселі/ мажорні настрої, а також застосовувати весь діапазон темпів, спонукаючи події в окремих епізодах текти повільно (largo), спокійно (andante), швидко (allegro), а то й шалено летіти (prestissimo). Композиційну майстерність варто розвивати й окремо працювати над нею навіть після завершення написання основної частини твору. Саме вона може і має бути гармонійною. Ну, принаймні, у відчутті автора.

Існує ще один, найскладніший, тип композиції, який, на перший погляд, викликає непевність, проте сама логіка роману як жанру різноманітного й синтетичного цілком подібному баченню відповідає. Кундера говорить про неї, розглядаючи як підвид поліфонічної композиції, у контексті розмови про трилогію Германа Броха «Сновиди». Я б назвав таку структуру тексту гетерофонічною композицією — це буквально поєднання в одному романі різножанрових варіантів оповіді, наприклад, листів, поезій, репортажів, щоденникових записів і т. д.

Як уже йшлося вище, Кундера вважає, що роман може містити вставний есей (чи значний за обсягом есеїс-тичний відступ), який висловить та підсумує головну проблематику тексту. Різножанрові вставки також дозволять зробити виклад динамічнішим. Словом, роман дозволяє включити у своє тіло будь-що, за умови, що це працюватиме на тематичну єдність твору. Межі й обсяги таких включень має відчувати автор інтуїтивно. І про його вправність можна судити не тільки за цікавістю історій, які він розповідає, а й за оригінальністю їхнього поєднання.

Романи Мілана Кундери й справді можна сприймати як такі собі дивовижні набори леґо-конструктора, де видно окремі блоки, різні за обсягом та важливістю. (У «Мистецтві роману» він із задоволенням аналізує структури кількох власних текстів). Цементом його романної кладки завжди виступає тема — життєво важливе питання (чи сума питань), задля якого автор пише текст і заради якого читач бере до рук книжку.

Основні правила письма Мілана Кундери

• Роман має стосуватися важливих життєвих питань і це основне в ньому.

• Персонажі в романі мають власну позицію щодо головних питань і це важливіше, ніж їхня зовнішність чи особиста історія.

• Роман має бути жвавим, а виклад — стислим.

• Важливо продумати композицію, вона не повинна бути однорідною.

• Смисли роману варто підсумувати в окремому романному есеї.

• Пишуть, щоб пережити мить екстазу. Читають — теж.

Майстер мелодрами

Найсильнішим імпульсом до письма в Мілана Кундери був, безперечно, смуток. Глибокий сум через обставини, у які він потрапив (окупація, вигнання), але й через недосконалість світу також. Він вимагає від роману гумористичності, проте, читаючи його тексти, ми майже ніколи не сміємося. Просто гумор він розуміє, у першу чергу, як двозначне, іронічне ставлення до дійсності, яка ніколи не залишається тою самою, змінюється і вислизає, позбавляючи людину розкоші переживати сьогочасне, тобто відчувати сам плин теперішнього, пульсацію життя.

Поміж двома великими центральноєвропейськими романістами, Кафкою з його плутаними лабіринтами влади та Гашеком зі сміхом, що долає тривогу світової війни, Кундера таки вибирає першого, стверджуючи, що впродовж цілого ХХ сторіччя людина під тиском тоталітарних систем змушена вишукувати власну вину за злочин, якого не вчинила. Травма приниження власної гідності, здрібніння людського «я» цілком зрима у текстах чеського автора — вона лежить на поверхні. Фактично, Кундера постійно зображає людей у пошуках щастя, проте навіть віднайдене, воно є оманою — ілюзією, кітчем.

Показати людині нетривкість її становища, наголосити тим самим цінність теперішнього, яке за хвилину буде поглинуте моторошною інерцією безликої історії, — оце і є основна мета романів Кундери, його чільна тема. Решта — варіації та багатоголосся